Семюель Беккет - Уот

не переймалася ніяким клопотом, але вона, певна річ, була б ще безтурботніша, якби він мав силу, щоб усміхнутися, або здорове горло, щоб реготати.

Покинувши будинок, але ще не дійшовши до дороги, Уот пригадав, що він же ж не попрощався з Міксом, і почав картати себе. Ну чому було на прощання не сказати кілька простих слів, які так багато важать для того, хто лишається, і для того, хто йде, елементарна, здавалося б, чемність, ні, пішов, і ні пари з вуст. Він зупинився, охоплений наглим бажанням вернутися і виправити свою похибку. Втім, стояв він недовго і вже за якусь хвильку був біля воріт, а тоді й зовсім вийшов на дорогу. І добре вчинив, бо Мікс вийшов з кухні ще раніше, ніж Уот. Але Уот же ж не відав того, що Мікс вийшов з кухні ще раніше за нього, і збагнув це набагато пізніше, у свинячий, можна сказати, голос, тому, плентаючись до воріт і виходячи на дорогу, він щиро картав себе і шкодував, що як слід не попрощався з Міксом, хоча й переймався цим каяттям не занадто довго.

Ніч тоді видалась напрочуд гарна. Місяць, хоча і не вповні, мав ось-ось повністю округлитися, десь за день-два, не більше, щоб потім податись у зворотний бік і, гублячи своє сяйне тіло, зменшитися до розмірів молодика, якого дехто з письменників полюбляє порівнювати то з серпом, то з півмісяцем. Решта небесних тіл, хоч як далеко вони розкидані одне від одного, у свою чергу теж обливали Уота і всі довколишні городньо-садові принади, які він проминав, охоплений гризотами і каяттям за свою неуважність до Мікса, таким потужним, таким чистим, таким невпинно-білим світлом, що весь Уотів рух, хай болісний і непевний, виявився не таким уже й болючим і набагато певнішим, ніж він собі з жахом уявляв, вирушаючи в путь.

Уотові завжди щастило з погодою.

Чимчикуючи, він вибирав такі місця, де обабіч дороги росла трава, бо не любив, коли під ногами тріщала жорства, а от коли квіти чи стебла трави, чи гілочки кущів чи дерев чіплялися за холоші, це все було йому аж ніяк не неприємно, а навпаки. Зонтикоподібна гілка, сучок чи якась інша висючо-стирчаста парость хвицьнула по верху його капелюха так ніжно, так дружньо, що Уот аж затремтів від задоволення. Не пройшовши й десяти кроків, він розвернувся, повернувся на те саме місце, зупинився під тією ж гілкою, зробив кілька кроків узад-вперед, так, щоб верх капелюха міг знову потертися об гілку, а сам слухав і слухав, милуючись дивними звуками.

Він помітив, що вітру не було зовсім, ні подиху, ні подмуху. Але, коли він стояв на кухні, йому добре шкварило холодним протягом у потилицю й поперек.

Коли він чимчикував дорогою, його наздогнала й охопила миттєва слабкість. Але вона швидко минулася, і він тюпав собі далі у бік залізничної станції.

Ішов він посеред дороги, тому що стежка була щільно вкрита фруктовими кісточками.

На своєму шляху він не зустрів жодної людини. Якийсь приблудний віслюк чи то цап, що лежав у канаві, не освітлений ні зірками, ні місяцем, почувши його кроки, підвів морду. Уот не побачив віслюка чи то цапа, а цап, він же віслюк, Уота побачив. І не зводив із нього очей, доки він крок за кроком щез з його поля зору. Може, він гадав, що у валізах у того було щось поживне. Коли ж валіз не стало, він знову похнюпив голову, і голова його одразу зникла у заростях кропиви.

Коли Уот дійшов до станції, то побачив, що двері зачинено. Вони були зачинені не щойно, не перед самим його приходом, але коли він дістався до станції, вони все ще не відчинилися. Бо було десь між першою і другою ночі, і останній нічний поїзд вирушив звідси між одинадцятою й опівніччю, а наступний мусив прибути десь між п’ятою і шостою ранку. Отже, ця залізнична станція зачинялася не пізніше дванадцятої ночі і відчинялася не раніше п’ятої ранку. А що тоді було десь між першою і другою годинами ночі, то залізнична станція стояла зачинена.

Уот видряпався кам’яними сходинками до хвіртки, припав до ґрат і почав роздивлятися. Він не міг відірвати зачарованих очей від спокійної, рівної лінії обрію, що стелилася в місячному та зоряному сяйві по обидва боки від нього, скільки сягало око, Уотове око, якби воно було по той бік хвіртки, всередині залізничної станції. Він також замріяно споглядав, як долина стрімко западає в улоговину, на протилежному боці вільно, без витребеньок та витівок підноситься вгору і сама стає горами, котрі виблискують, переливаються темно-коричневими барвами. Озираючи виднокруг, який здіймався чимраз вище, він утупився в небо, яке відбивало те, що лежало внизу, і блимало всіма своїми чорно-синіми голомозинами й не до кінця окресленими сузір’ями, і нарешті зіткнувся з іншим поглядом, який був немов твердь посеред води, хоч інколи і затьмарювався повітряними брижами, все ж зорив на Уота пильно й незмигно. Нарешті, він перевів очі на хвіртку.

Уот переліз через хвіртку і опинився на платформі разом зі своїми валізами. Бо, перш ніж дряпатися через хвіртку, він, прозираючи у майбутнє, задумав перетягнути через ту саму перешкоду свої валізи і дати їм змогу впасти на землю, але вже по той бік. Перехопившися через хвіртку, не клятий, не м’ятий, та ще й зі своїми валізами, теж не подряпаними і не заплямленими, Уот першим ділом обернувся й подивився через ґрати, туди, звідки щойно прийшов.

З багатьох зворушливих картин, які відкрилися його зорові, жодна не зворушила його глибше, ніж вид дороги, яка тепер здавалася ще білішою, ніж удень, а між живоплотом і баюрою взагалі ніби хто її пофарбував у білий колір. Дорога ця досить довго тяглася прямо й рівно, а тоді раптом стрімко пірнала вниз і губилася серед рослинності, яка безладно пнулася вгору і псувала весь пейзаж.

Димарів будинку містера Нота не було видно, попри те, що повітря було прозоре і видимість була на диво чудова. За гарної днини їх можна було помітити аж зі станції. А от за гарної ночі, виявляється, ні. Бо Уотові очі, коли він напружувався і як слід їх вилуплював, були не менш видючі, ніж у будь-кого, навіть за такої пізньої години, а зараз ніч була напрочуд гарною, навіть як для цього краю, і без того вславленого своїми напрочуд гарними ночами.

З погодою Уотові завжди щастило.

Уоту вже трохи набридло совати очима вздовж шляху,