Семюель Беккет - Уот

не одну шкарпетку (з тієї пари, яку він мав), а обидві, а під ту, що теліпалася і спадала з ноги, жодної, Уот у такий спосіб намагався, хоча й марно, виправити очевидну асиметрію. Але логіка була на його боці, тому хоч де і коли він рушав, то одягав шкарпетки саме так, а не трьома іншими можливими способами.

Про Уотові піджак, камізельку, сорочку, майку й кальсони теж можна було б написати багато вельми цікавого і вагомо-можливого. Кальсони, зокрема, — дуже суттєва деталь одягу, і не з якоїсь однієї, а з кількох точок зору. Але всі вони — і піджак, і камізелька, й сорочка, і спідня білизна, всі вони були надійно приховані від стороннього ока.

Уот не носив ні краватки, ні комірця. Якби на його сорочці був комірець, він би підібрав собі відповідну краватку. А якби він, навпаки, мав краватку, то, як знати, може б, і збився на комірець. Але позаяк він не мав ні краватки, ні комірця, то в нього не було ні комірця, ні краватки.

Вбраний саме так, а не інакше, і тримаючи в кожній руці по валізі, Уот стояв посеред кухні, і обличчя його поступово набувало такого відсутньо-порожнього виразу, що Мікс підвівся на ноги, схопився здивованою рукою за приголомшений роззявлений рот, відсахнувся до стіни і стояв так, зігнутий у баранячий ріг, мало не припадаючи до землі, притискався спиною до стіни, долоню однієї руки притискав до своїх широко розкритих губів, а другою тиснув на інший бік першої.

Хоча, може, щось інше спонукало Мікса відсахнутися до самої стіни, зігнутися в три погибелі і схопитися руками за обличчя (саме так, а не інакше), може, і не вираз Уотового обличчя, а щось інше. Бо важко повірити, щоб Уотове обличчя, попри всю його тодішню бридкість, могло спонукати Мікса, чоловіка тілистого і флегматичного, відсахнутися до стіни, схопитися руками за обличчя, немов захищаючись від удару або заганяючи зойк назад у розчахнену пельку, і не те щоби збліднути, а прямо-таки пополотніти. Бо Уотове обличчя, попри всю свою природну бридкість, особливо коли воно прибирало цього виразу, навряд чи зробилося б менш бридким, якби зовсім позбулося цієї бридкості. Та й Мікс не був ні маленькою дівчинкою, ні хлопчиком із церковного хору, ні в якому разі, бо то був дебелий вайло, бувалий у бувальцях, який і по світах попоїздив, і різних країв і чудес набачився. Що ж тоді, як не Уотове обличчя, і могло так схарапудити Мікса і так знебарвити його щоки, що з них умить щезли як кров, так і молоко? Пальто його? Капелюх? Черевик із ботинком? Так, не інакше, як черевик із ботинком, поставлені поруч, такі коричневі, такі шкарубкі, такі тупо- та гостроносі, з такими сороміцьки скошеними підборами, такі коричневі, такі бурі, що гай-гай. А що, як його наполохав не сам Уот, не щось в Уоті, а щось поза Уотом, обабіч Уота чи перед Уотом, чи під Уотом, чи над Уотом, чи біля Уота, якась, припустімо, тінь, яку хтось відкинув, або непролите світло, або сірувате повітря, яке нуртує від переповні непевних філософських ентелехій?

Але нехай Уотів рот і був відкритий, щелепа вільно висіла, очі безтямно блищали, немов дві скляні намистини, голова похилилася, коліна зігнулися, спина згорбилася, але розум його бадьоро працював, метикуючи, що йому слід зробити — зачинити двері, з яких йому дме в саму потилицю, в самий поперек, поставити валізи на підлогу і сісти, чи зачинити двері, поставити валізи, але не сідати, чи зачинити двері, сісти, але валіз не ставити, чи поставити валізи, сісти, але дверей не зачиняти, чи зачинити двері, з яких тягне так, що видуває геть весь його поперек і всю потилицю, але валіз не ставити, чи взяти й сісти, чи поставити валізи, а на двері наплювати, чи взяти й сісти, чи сісти, а на валізи наплювати, чи взяти й зачинити двері, чи нічого не міняти, хай собі валізи обтяжують руки, підлога тисне на ноги, повітря струменить крізь двері і дме на поперек і в потилицю. І внаслідок усіх своїх міркувань Уот дійшов висновку, що якби було варто робити щось одне із того, про що він метикував, то варто було б робити й усе інше, але оскільки нічого не варто було робити, ну геть зовсім нічого, то і загалом за все без винятку краще було не братися. Бо він однаково не матиме часу на те, щоб до пуття відпочити і зігрітися. Бо не встигнеш сісти, як треба знову вставати, тільки поставиш вантаж, як надходить час піднімати інший, тільки-но зачиниш двері, як треба відчиняти інші, не встиг видихнути, як на часі вдихати знову, що попереднє не відгуло, як суне наступне, яке скоріше за все теж колись виявиться тяжкою надсадою, а не відпочинком. А ще він сказав, немов роблячи висновок з усього мовленого вище, що навіть якби він мав у своєму розпорядженні усю ніч, щоби як слід відпочити і зігрітися на стільці посеред кухні, то і тоді це був би неспокійний відпочинок і холодне зігрівання порівняно з тим відпочинком і тією теплотою, які він ще пам’ятав і на які так чекав, кепський відпочинок, жалюгідне зігрівання, у кожному разі не втіха, а роздратування, як тепер, так і в майбутньому. Але він був такий виснажений під кінець усього довгого дня, так давно не спав і, відповідно, так палко прагнув відпочинку і так пристрасно жадав зігрітися, що він добре зігнувся для того скоріше за все, щоб поставити валізи на підлогу і зачинити двері, і сісти до столу, і покласти руки на стіл, і схилити на них свою голову, так, так! І як знати, може, тут-таки, без вагань поринути з головою в бентежний сон, в якому він обривається з височенного бескиду, мчить сторчголов на гострі скелі, що хижо стирчать із пінистої води, а численна публіка бачить усе це — і нічичирк. Так от, він похилився, але не дуже низько, бо ледве він почав згинатися, як одразу ж спинився, і ледве розпочав свій запланований відпочинок, тяжкий відпочинок, як зразу ж скасував його і закляк у цій загостреній напівстоячій поставі, поставі, такій до прикрості незручній, що він сам не зрозумів і, либонь, посміхнувся б, якби він не був такий вкрай виснажений, а то й засміявся б на все горло, якби десь позичив хоч трошки снаги. Але небавом він на щось відволікся, і душа його більше