Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

я проклятий. Це мене прокляв Бог за те, що трапилося, коли ти була маленькою. Здається, це я не можу мати сина. Боюся, що всі зусилля народити його будуть марними. Ти принаймні продемонструвала, що можеш дати життя і народити здорову дитину. Але якщо будеш злягатися зі мною, то в тебе ніколи не буде сина. Це кара за мої гріхи.

Кров відлила їй від обличчя. Втекла зі щік, вона побіліла і злякала мене.

-- Я не розумію.

-- Тобі було вісім років. Мені дванадцять. Мене вже посвятили в спадкоємці трону Франції після смерті мого брата Філіпа.

-- Продовжуй.

-- Мій батько хотів загарбати Аквітанію, він завжди цього хотів. Він ненавидів і заздрив твоєму батькові, його багатствам і добрій славі, що завжди його оточувала. Славі доброго правителя, легкості, з якою той заробляв гроші, тому, наскільки багатою була Аквітанія, і наскільки бідною Франція.

-- Я все це знаю. Продовжуй, -- наказала вона мені, стиснувши зуби.

-- Коли його син-спадкоємець помер…

-- Орел. Мого брата звали Орел.

-- Коли Орел помер, ти залишилася на милості будь-кого, кому вдасться взяти тебе силою. Це був найпростіший спосіб захопити Аквітанію. Якби цей акт відбувся і став публічним, твоєму батькові довелося б погодитися віддати свою спадкоємицю без переговорів і в нього не було б влади самому обирати тобі чоловіка.

Елеонора дивилася на мене крижаним поглядом. Вона вже не була моєю дружиною.

-- З цією метою мій батько відправив на похорони твоєї матері й Орла своїх братів, а сам вдав, що хворий, щоб виправдати свою відсутність і не викликати підозри твого батька.

-- Знову ж таки, ти не розповідаєш мені нічого, чого б я не знала. Що ти приховував від мене протягом цих семи років?

-- Що мене теж покликали на цю справу. Приїхали за мною в Сен-Дені, приховали від Сюжера свої справжні наміри й забрали мене з собою в Бордо. Це я повинен був взяти тебе і Аквітанію.

Вона спантеличено дивилася, тоді тиша, що затягнулася.

-- Ти погодився? – запитала вона нарешті.

-- Ні, звісно, що ні. Я був дванадцятирічним послушником, важко уявити щось більш далекого від світу без насильства, в якому мене виховував Сюжер. Один з дядьків добряче відлупцював мене по дорозі, коли я відмовився. Кілька днів я був важко пораненим і непритомним. Та все одно, мене кинули у віз і привезли в Бордо. Він сказав, що змусить мене, що не має наміру повертатися не виконавши місію. Щодо решти, сама знаєш, що трапилося. Тебе відділили від свити й відвели у відлюдне місце.

-- Під міст Гаронни… -- прошепотіла вона відчужено, втупивши погляд перед себе.

Я поглянув, що її там зацікавило. Гола кам‘яна стіна. Але вона вдивлялася в неї, немов щось бачила.

-- Вони обоє взяли тебе. Я чекав, приголомшений, за деревами.

-- Тополі. Жовті тополі. Тільки там ти міг заховатися і непомітно спостерігати.

-- Так, правда. Це були тополі біля річки. Я геть забув. Тоді з‘явився твій дядько Раймундо де Пуатьє. Він прикінчив обох. Не знаю, як йому це вдалося так швидко, в них не було часу захищатися.

-- Він аквітанець, а твої родичі всього лиш французи, -- сказала вона презирливо. Дуже презирливо, так наче це все пояснювало.

-- Я ховався в лісі цілий день і цілу ніч, достатньо, щоб зібратися з силами й втекти. На щастя, дядько приховав мою присутність і мене не представили твоєму батькові під час похоронів. Побитий і пошарпаний спадкоємець Франції вимагав би купу пояснень. Під час подорожі я заховався у кареті з припасами. Повернувшись в Париж, я розповів батькові вигадану історію, історію про лютих аквітанських грабіжників, що напали на нас в день похоронів, які закопали його братів, а мене залишили вмирати. Батько повірив мені, для мене було важливо, щоб ні він, ні ніхто не знав, що їм вдалося зробити з тобою. Я боявся, якщо він знатиме, що трапилося, то буде претендувати на тебе, боявся, що він почне війну з Аквітанією за те, що зробив твій дядько Раймундо. Боявся, що він знов змусить мене влаштувати на тебе засідку і взяти силою.

-- Чому він не зробив цього?

-- Сюжер став на заваді. Він ніколи не схвалював методи, в які входило знущання над жінками, а я зізнався йому у всьому, коли повернувся з Бордо побитий і з поламаними кістками. Сюжер скористався сумом і болем, що гнітили короля через смерть братів, щоб вибити цю брудну затію йому з голови. А потім ізолював мене в Сен-Дені якомога далі від його очей. Я присягнув собі, що ніколи звідти не вийду. Присягнув, що ніколи не буду королем, якщо це означало робити те, свідком чого я став. Присягнув залишатися нежонатим і не зробити жодній жінці того, що зробили з тобою. Але того дня Бог прокляв мене. За гріхи мого батька, моїх дядьків, за мою співучасть, моє мовчання, за те, що я не втрутився і не зупинив їх. Я б теж загинув від руки твого дядька… і скільки разів я прагнув швидкої смерті, яку він їм дав.

Я замовк.

“Нарешті, нарешті”, подумав я, очікуючи на полегшення, якого я не відчував цілу вічність. Я вдихнув. Перший глибокий вдих за стільки років.

Краєм ока я глянув на Елеонору. Вона не зводила погляду зі стіни.

-- Ти впізнав мене? – запитала вона новим голосом без жодних емоцій. – Коли вийшов зі сповідальні на човні, коли ми познайомилися? Я хочу знати.

-- Ти завжди носила коси довші ніж прийнято, -- признав я. – І хоча минуло п‘ять років, як я міг забути? А ти забула їхні обличчя? Тобі це вдалося?

Вона повернулася і вбила в мене погляд. Я волів би, щоб це був кинджал, менше би боліло.

-- Чи мені це вдалося, питаєш? – проревіла. – Чи мені це вдалося? Ти бачив все, все, що зробили зі мною твої дядьки?

Я мовчав.

-- Все? – наполягала вона.