Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Вперше я побачив, що вона плаче, з чистого болю, а ще з чистого сорому, бо вона закрила обличчя, ховаючи його від мене так, наче я вже не мав права нічого бачити.

Я й не бачив.

Моє полегшення було егоїстичним, після стількох років з нечистим сумлінням, “нехай Бог мене осудить, і вона теж. Нехай вирішують, нехай мене покарають, але вже досить, досить нести цю важку ношу”.

Від всіх цих криків прокинулася перелякана маленька Марія. Вона підхопила плач і її схлипування приєдналися до материнських.

Інстинктивно я підійшов до колиски, щоб заспокоїти її, але вона скорчилася, немов теж відкидаючи мене.

Елеонора взяла її, як могла і насилу піднялася, в сорочці мокрій від крові та рідин, підтримуючи доньку рукою, а іншою тримаючись за живіт, тепер вже порожній, але все ще розпухлий. Вона з зусиллям направилася до мене, згинаючись від болю після родів.

-- Я проклинаю тебе, Людовику Капетингу. Проклинаю тебе. В тебе не буде сина, ти не станеш батьком клятого Капетинга, ні з мене, ні з чийогось іншого лона. Бог був свідком того, про що ти мовчав і не пробачить тобі. Тепер я знаю, що він карає тебе і всіх Капетингів за те, що ви зі мною зробили, за те, що ви силою взяли Аквітанію. Malhaya, Людовику Капетингу!

“Malhaya”, страшне аквітанське прокляття. Ніхто не відважувався вимовляти це слово вголос, бо день зміниться на чорну ніч, а той хто погляне на місяць, перетвориться в камінь. Переляканий, я побіг з закритими очима засунути віконниці. Так мене навчив діяти в таких випадках Сюжер.

-- Ні, це неправда! Я не проклятий, -- несамовито закричав я. – Бог дав мені королівський дотик, якби я був проклятий, він не дозволив би мені вилікувати стільки хворих!

-- Бог бавиться з тобою, як він бавився зі мною, коли я завагітніла. Він дає нам невеличку надію, щоб ми продовжували, тішили себе ілюзіями, вірили, що він подарує нам те, що ми вимагаємо від нього в наших молитвах, але ніколи нам цього не дарує. Бачиш спадкоємця в моїх обіймах? Ні. А ми виконали всі вимоги його посланця, Бернарда. Що тепер каже святий отець? Як він пояснює те, що трапилося?

Я мовчав від чистого безсилля. Що мені було відповісти?

-- Ми виконали те, що він просив! -- кричала вона розлючено. – Виконали!

-- Він каже… каже, що розчарований, що ми якось розгнівили Господа Нашого і тому чудо сталося тільки наполовину. Але каже, що принаймні Франція знає, що це вина Аквітанії, а не короля.

Ще ніколи я не бачив її такою несамовитою, такою розлюченою.

-- Забирайся, хай тобі чорт! Забирайся!

Елеонора повернулася до ліжка, поклала Марію в колиску, схопила тарілку зі смаженими каштанами, що лежала поряд з каміном і жбурнула в мене.

Від зусилля вона завила від болю і зігнулася вдвоє, схопившись за інтимне місце, що знов почало кривавити.

-- Забирайся!

Я відчинив двері з наміром піти, тут крім безжальної війни для мене вже не залишалося нічого, потрібно було відступати.

Але в коридорі я зустрів Сюжера і одного з баронів, що прибули в Париж цими днями.

-- Що Ви тут робите, абате? – запитав я.

Сюжер спробував приховати, що його спіймали на гарячому. Він, як завжди, підслуховував за дверима і шторами.

-- Герцог Нормандський і граф Анжуйський виявив бажання віддати шану королівській парі з нагоди народження першої дитини. Крім багатого датку Сен-Дені, він привіз подарунок, що перевершує всі інші, й наполіг на приватній аудієнції з Вами перш ніж Ви побачитеся з іншими баронами Франції.

-- Довгого життя первонародженій Людовика Молодого, -- промовив урочисто герцог.

Жоффруа Гарному було трохи за сорок, він був ще молодим. Не надто високим, проте міцним, зі світлим, трохи рудим, волоссям і обличчям вкритим ластовинням. Білі вії, брови теж. Але дами мали рацію, в юності він, мабуть, був прекрасним нарцисом, і поводився він з впевненістю людини, що була багатшою від мене. До того ж він був одружений з Матильдою Англійською, однією з ініціаторів англійської Анархії.

… І не дивлячись на це все, перемогла проста людина, а не король, я думав не як правитель, а як чоловік, що хотів втекти від подружньої сварки.

-- Довгого життя, герцогу. Те, що Ви хочете запропонувати, може почекати. Зараз не найкраща пора. Ми з королевою змучені після довгих пологів і нам обом потрібен відпочинок.

Жоффруа став струнко, не дивлячись на те, що був нижчим від мене, він випромінював приголомшливу впевненість.

-- Я не збираюся проводити цю ніч в Парижі, мої володіння вимагають постійної присутності, впевнений, що Ви мене розумієте, адже Ви тепер герцог-консорт Аквітанії. Одним словом, вислухайте мою пропозицію зараз. Так буде краще для нас всіх.

-- Я наполягаю, герцогу, король Вас зараз не прийме.

-- Нехай заходить! – пролунав голос Елеонори крізь напіввідчинені двері.

-- Ваша Величносте, не думаю, що буде правильно приймати герцога Нормандського у Ваших покоях в ослабленому стані, в якому Ви зараз знаходитеся… -- втрутився Сюжер, стривожений, коли Елеонора наблизилася до косяка дверей з Марією на руках.

-- Це вона? – перервав його герцог, немов ми з Сюжером були невидимими. Він поглянув їй в очі, вона не відвела погляд і на одну мить я помітив між ними якийсь зв‘язок, що не сподобався мені. – О, Ви чудова жінка і чудова мати! Вона буде така ж прекрасна, як Ви, і Ви об‘єднали два древніх і могутніх роди.

-- Заходьте, якщо у Вас є якась пропозиція. Король і його радник вже йдуть. Я Вас приму.

Герцог не чекав моєї згоди та зайшов у покої так, наче робив це вже тисячу разів.

Ми з Сюжером дивилися один на одного, стривожені, а двері королеви закрилися перед нами.

 

48 Тиша і грім

ЕЛЕОНОРА

Везле, 1146