Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Залиште нас самих, -- попросив я прислугу. Невже вони зауважили, що в мене тремтять коліна?

Виснажена Елеонора посміхалася, мокре волосся прилипло їй до чола.

-- Я виконала свій обов‘язок, Людовику. Ти тримаєш майбутню королеву Франції, -- промовила вона задоволено і сперла голову на м‘яку подушку. – Залишилося тільки підібрати відповідне ім‘я, яке буде вказувати на її велич.

-- Прийшов отець Бернард, а також Сюжер, -- повідомив я.

Роди були обурливо довгими й через три дні після того, як почалися болі, палац в Сіте наповнився гістьми, зацікавленими, щоб зайняти місце в новій ситуації. Барони й дворяни чекали зі своїми подарунками в залі для аудієнцій.

-- Бернард пропонує, що раз ми молилися кожен день до Діви Марії, щоб вона вчинила чудо, було б правильно віддячити, назвавши малу на честь матері Христа.

Якусь мить Елеонора міркувала. Можливо вона обдумувала інші імена, але я завжди пропонував тільки Філіпа і знав, що його жіночий відповідник – Філіпа, як в її бабусі Філіпи Тулузької – не віщував би нічого доброго в житті нашої доньки.

--Отже, Марія? – погодилася вона.

-- Марія Французька, -- сказав я з посмішкою і поцілував доньку в маленьке чоло, червоне і зморщене.

Вона пахла лавандою і аґрусом. І звісно ж була аквітанкою. Я чудово знав, що вона, так само як її мати, зведе мене з розуму від любові.

Я зітхнув і сів на ліжко королеви, прийшла пора на найгірше.

-- Елеоноро, нам потрібно поговорити.

-- Це мусить бути сьогодні? Останні два дні я родила.

-- Так насправді, то три, -- поправив я.

-- Аж три? Тим більше, я родила три дні. Це мусить бути зараз, Людовику? Я хочу бути звичайною породіллю і щоб мені дали відпочити. Поспати цю ніч з донькою поряд зі мною, я хочу насолодитися цим чудом, ми на це заслужили.

-- Хотів би я, щоб ми були звичайними батьками, хотів би я, щоб на Марію сьогодні не очікувало нічого, крім любові й турботи її новоспечених батьків. Але ти не звичайна породілля і коли я вийду з твоїх покоїв, то продовжу бути королем Франції. Моїм обов‘язком є заспокоїти тривоги радників. Народження наших дітей – це не сімейна справа, як би я цього не хотів. Це державна справа.

В цю мить дзвони Парижа, всі як один, почали святковий дзвін.

Вони звучали весело; прекрасна мелодія, що об‘єднувалася в різних тонах, одні ближчі, одні дальші, великі дзвони й інші менші, вітала нашу доньку. Вже всі знали.

-- Як я і казав, -- підтвердив я. Але гул став оглушливим. Маленька Марія здавалося прокинулася від сну і злякавшись шуму, почала плакати.

-- Засунь фіранки! – попросила мене Елеонора, дещо істерично.

Я ніжно вручив їй дівчинку і поспішив позбутися шуму, який мені теж докучав.

Я повернувся до ліжка і допоміг заспокоїти нашу доньку. Я поклав свої руки, які вперше здалися мені велетенськими, на її маленькі вушка. Вони були гарячими й дуже ніжними. Марія заспокоїлася і перестала плакати, хоча не втрачала пильності. Як її мати.

-- Про що ми мусимо поговорити, Людовику?

-- Ти знаєш закон Капетингів. У Франції жінкам не дозволяється зійти на трон.

-- Закони змінюються згідно з новими часами й новими обставинами. Я також була переконана, що в нас буде не Марія, а Філіп, я така ж здивована, як ти. Але ти король Франції й ти приймаєш закони. Скасуй цей безглуздий закон. До мене не було ніякої герцогині Аквітанської, і зараз теж би не було, якби не смерть Орла, звісно, що барони скаржилися батькові, але він був непохитний і відстояв свою позицію.

-- У Франції ні барони, ні прелати не поступляться. І мені дорого обійшлося, щоб знов потрапити до ласки святого отця.

-- То хто керує Францією? Ми з Парижу, чи Свята Мати Церква з Риму? – запитала вона, піднімаючись.

-- Справа не тільки в Церкві. Поглянь на сумний досвід Англії: Франція не може дозволити собі Анархії, яка спустошує цей острів уже десять років, з часу смерті короля Генріха. І все через бажання його доньки Матильди добитися визнання, що вона має більше прав на трон ніж її кузен Стефан.

-- Ні, Франція не може дозволити собі того, що трапилося в Англії, -- погодилася вона. – І все через небажання частини баронів дозволити, щоб ними керувала жінка.

-- Саме так. Гадаєш барони Франції краще сприймуть таку ідею? Подумай, добряче подумай і дай мені щиру відповідь. Ти добре знаєшся в державних справах.

Їй не треба було довго думати, вона опустила голову, змирившись, і водночас розлючено.

-- Ні, звісно, що французькі барони добровільно не приймуть жінку при владі. Я вже сім років програю цю битву, -- признала вона.

-- Якщо я нав’яжу Марію, як спадкоємицю трону, то розірву Францію в громадянській війні, такій яка зруйнувала Англію. З мене досить війн, я не хочу залишити після себе таку спадщину.

-- То, що, почнемо спочатку? Знов молитися Діві Марії, знов рахувати дні після місячних, намагатися завагітніти, аж поки не народиться Філіп?

Я взяв нашу доньку. Вона теж була змучена і легенько позіхнула. Це був її перший день, її можна було зрозуміти. Я обережно поклав малу в розкішну колиску. Вона відразу закрила очі й заснула.

-- Елеоноро, я мушу тобі дещо сказати й буде боляче.

-- Ще більше? Більше, ніж факт, що ти не будеш боротися за право спадку нашої першої доньки?

-- Так. Боюся, що набагато, набагато більше.

-- Мені готуватися до чогось ще гіршого?

Я поглянув на неї з безмежним сумом.

“Це потрібно зробити”, повторив я собі слова, які так часто чув з його вуст.

-- Елеоноро, коли ти сказала отцю Бернарду, що вважаєш себе проклятою… Це не так. Це