Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

вона раптово змінювалася, обличчя її немов оживало, в очах спалахував вогонь. А ще через хвильку вона вже сиділа зі сталевим лобзиком у руках і, схилившись над шматочком дерева, старанно та задумливо щось випилювала.

Ейлін визнала Стефані безбарвною, незначною дівчинкою, позбавленою тієї чарівної, квітучої юної жіночності, що має настільки могутню магнетичну силу для чоловіків, і тому поставилася до неї достатньо дружелюбно. А Стефані, незважаючи на свій вік, куди тонша та проникливіша за Ейлін, дуже точно визначила інтелектуальний рівень пані Ковпервуд і зрозуміла, як і чим можна налаштувати її прихильність до себе. Вона потоваришувала з Ейлін, зробила їй закладку для книг, накидала її портрет. Якось Стефані зізналася новій подрузі, що твердо вирішила стати акторкою, аби лиш дозволили батьки. Ейлін запросила юнку побувати у них у Чикаґо, переглянути картини. Чи могла вона думати тоді, що ця дівчина відіграє таку роль у житті її чоловіка?

У Ґетеборзі Ковпервуди зійшли з пароплава і до кінця жовтня не зустрічалися більше з родиною Плейто. А потім, уже в Чикаґо, Ейлін, нудьгуючи в своїй вимушеній самоті, навідалася якось до Стефані, після чого та у відповідь вирушила на Південну сторону і відвідала Ковпервудів. Їй сподобалося блукати їхнім величезним будинком або мріяти з книгою у руках у якомусь затишному куточку розкішно обставленої вітальні. Їй сподобалися картини Френка, його нефрити, старовинні молитовники, кольорове венеційське скло. Стефані дуже скоро второпала, що у Ейлін немає справжнього зацікавлення цими речами, й її захоплення ними — найчистіше прикидання, викликане тим, що за них сплачено купу грошей. А для Стефані в усіх цих старовинних книгах, прикрашених мініатюрами, і кришталевих келихах чаїлася майже чуттєва чарівність, яку відчувають тільки художні особистості. Вони діяли на неї, як музика, будили в ній невиразні мрії. Якісь далекі, сповнені небаченої пишноти та величності сцени малювалися в її уяві, і панночка зітхала, марила та впадала в екстаз.

У такі хвилини Стефані часто думала про Ковпервуда. Чи любить він ці речі, а чи просто набуває їх лиш заради того, щоб купувати? Вона багато чула про псевдопоціновувачів мистецтва, котрі цікавляться ним виключно напоказ. Їй згадувався Френк. Стефані знову бачила цього чоловіка перед собою, як він ходив туди і сюди палубою «Центуріона», вона відчувала на собі уважний і твердий погляд його великих сірих очей, в яких, як їй здавалося, світився розум. Ковпервуд, на думку Стефані, був ще важливішою та значнішою персоною, ніж її батько, хоча вона і не могла б сказати, звідки взялося у неї таке переконання. Чи не тому, що він завжди був настільки бездоганно одягнений і так впевнено тримався? Ніщо, здавалося, не могло вивести цього чоловіка з рівноваги. І в усьому, що він казав чи робив, Стефані привиджувалася якась спокійна, дружня ласка, хоча, чесно кажучи, в її присутності він майже нічого не казав і ще менше робив. У глибині його очей Стефані нерідко читала посмішку, немов він підсміювався в душі над чимось, але над чим? Цього вона не могла збагнути.

Минуло вже півроку з того часу, як Стефані повернулася в Чикаґо, але вона майже не бачила Френка. Він повністю занурився у справи — втілював у життя свій проект захоплення міських залізниць. Та й вона сама перебувала у тенетах нових інтересів, які на час відвернули її від Ковпервуда й Ейлін. Кілька друзів її матері організували аматорський театральний гурток, який поставив собі мету не більше і не менше, як підняти драматичне мистецтво на найвищий рівень. Ця стара, як світ, мета ніколи, як видно, не перестане хвилювати розум недо­свідчених новачків. Початок театральному гуртку було покладено в будинку Тімберлейків, новоспечених багатіїв, котрі жили на Західній стороні. Там, у величезному особняку на Ешленд-авеню, була влаштована сцена, бо Джорджія Тімберлейк, романтично налаштована дівчина років двадцяти, із лляним волоссям, переконала себе, що у неї — непересічний сценічний талант. Пані Тімберлейк, огрядна та добродушна, поділяла, мабуть, думку своєї доньки. Вся ця затія, після кількох доволі суперечливих, аби не сказати більше, постановок мільтонівської «Маски Кома», «Пірама і Тісби» і перекроєної своїми силами на новий лад арлекініади, перекочувала з особняка в студію, а потім продовжувала втілюватися в так званому Палаці нового мистецтва. Якийсь актор на ім’я Лейн Кросс, точніше, не стільки актор, скільки режисер, і, мабуть, не стільки режисер, скільки портретист, а по суті — простий спритник, котрий зумів вселити світським снобам, що він вміє писати портрети, і здобувати собі таким чином кошти для існування, був запрошений на роль постановника.

Потроху «гарриківці», як величали себе новоспечені актори, набили собі руку на постановках класичних і напівкласичних п’єс. Не надто переймаючись бутафорією та реквізитом, вони ставили «Ромео і Джульєтту» Шекспіра, «Вчених жінок» Мольєра, шеріданівських «Суперників» і навіть «Електру» Софокла. У трупі опинилися не зовсім безталанні люди. Двох акторів, за загальним визнанням, чекав успіх на американській сцені, і однією з них була Стефані Плейто. У головних ролях виступало близько десятка дівчат і жінок і приблизно стільки ж чоловіків — збіговисько настільки різномасне, що у нас немає можливості зупинятися на кожному з них окремо. До цього ж кола належав і один театральний критик на ім’я Ґарднер Ноулз. Молодий, гарний, самовдоволений, він друкував свої звіти в «Чикаґо прес». Напомаджений, з тоненькою паличкою в руках, Ноулз з’являвся кожного вівторка, четверга та суботи на традиційному чаї у «гарриківців» і хвалив їхні сміливі здобутки. Завдяки його старанням про «гарриківців» поступово заговорили часописи. Лейн Кросс, гарненький актор, котрий стояв на чолі трупи, був дрібний душею, розпусник, цинік, що вміло приховував свою справжню сутність під маскою стереотипної світської ввічливості. Йому подобалися завзяті рожевощокі дівулі типу Джорджії Тімберлейк чи Ірми Отлі, котрі були в їхньому театрі на комічних ролях, але гультяй не обділяв своєю увагою і Стефані Плейто. Незабаром склався достатньо тісний і дружній гурток, до нього долучилася ще й Етель Такермен, чутлива, сентиментальна панночка, котра непогано танцювала та співала. Потихеньку між окремими парами зав’язалися інтимні стосунки, але замість того, щоб скінчитися шлюбом, вони в таких умовах могли призвести тільки до статевої розбещеності. Так, Етель Такермен стала коханкою Лейна Кросса, Ірма Отлі порушила дев’яту заповідь із молодим світським гульвісою на ім’я Блісс Бридж, а Ґарднер Ноулз, котрий не тямив себе від потягу до Стефані Плейто, одного чудового дня нахабно напав на дівчину у неї вдома, з’явившись туди під приводом інтерв’ю, і зламав її опір своїм красномовством. Він тільки подобався їй —