Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

мерехтливий вогник, усе те, що йде разом із молодістю, — хоча і зітхав іноді, але мимоволі звертав свої погляди туди, де, наче зорі, світилася та сяяла юність. Поетична вірність, яка вміє зниклу чарівність юної любові замінити спогадами про неї, була не властива Френкові, він не вмів, коли охолола пристрасть і згасло бажання, шукати болісну насолоду в чистих спогадах про колишні радощі. Розпрощавшись із Ритою Солберґ, втративши в її особі ту легку, безтурботну відраду, якої не вміла дати йому Ейлін, Ковпервуд не знав спокою — він жадав знайти жінку, котра замінила б йому Риту. По суті, його завжди вабила до себе тільки молодість, чар вроди, безтурботної жіночності, новизна юного темпераменту, що ще не розкрилася. Точно так само, як вабили його до себе хороші картини, старовинний фарфор, антикварні раритети, чудові особняки або слава, влада, обожнювання нерозумної юрби.

Безладні любовні пригоди Френка були, як уже писалося, природним проявом неспокійної, вічно спраглої змін вдачі, внутрішнього анархізму та моральної нестійкості. Може, чоловік шукав втілення якогось свого ідеалу? Але, як не дивно, з часом і самі наші ідеали, мабуть, підлягають змінам, змушуючи нас знову і знову блукати в темряві. І що таке цей ідеал, врешті-решт? Привид, туман, аромат, принесений поривом вітерця, порожня мрія. Дівоцьке обожнювання Антуанетти Новак виявилося надто виснажливим для Ковпервуда. Вона була занадто палкою, занадто закоханою, і він тихцем, хоч і не без зусиль, звільнився від цих пут. Після Антуанетти у нього було кілька нетривалих зв’язків із різними жінками, але вони не дали йому задоволення. Дороті Ормсбі, Джессі Белл Хінсдейл, Тома Льюїс, Гільда Джуелл — в його пам’яті залишилися тільки їхні імена, й не більше. Перша була акторка, друга — стенографістка, третя — донька одного з його колег, четверта — активістка церковної громади, котра прийшла до нього з доброчинною метою — випросити пожертви на сирітський притулок. Іншого разу траплялися неприємності — зворушливі та жалюгідні сцени, але така вже доля тих, хто насмілюється звернути з второваної стежки. За влучним висловом Наполеона, не можна приготувати яєчню, не розбивши яєць.

Поява Стефані Плейто — дівчини, у котрій єврейська кров змішалася з південноамериканською, відіграла помітну роль у житті Ковпервуда. Стефані була молода та надзвичайно ефектна. Висока, струнка, граційна, вона поєднувала в собі веселу безтурботність Рити Солберґ із якимось дивним фаталізмом, який, коли Френк пізнав її ближче, дивним чином схвилював і зворушив чоловіка. Вперше він зустрівся зі Стефані на пароплаві, що йшов у Ґетеборг. Батько Стефані, Айседор Плейто, вів у Чикаґо велику торгівлю хутром. Ця сита, амебоподібна істота, з м’ясистим, лискучим від жиру обличчям мала безпомилковий діловий нюх і дивну схильність до філософії. Ця слабкість призводила до певного розгардіяшу в його думках, змушуючи стверджувати сьогодні одне, а завтра — інше, аби це лиш не шкодило його ґешефтам. Айседор Плейто, загалом ще той сноб, вважав себе прихильником Генрі Джорджа і водночас такого безкорисливого утопіста, як Роберт Оуен. Утім, його снобізм аж ніяк не завадив йому одружитися свого часу на Сюзетті Осборн — простій техаській дівчині, котра працювала в його крамниці рахівником. Пані Плейто була люб’язна, ввічлива, вертка та хитра жіночка, надзвичайно чутлива до успіху в суспільстві. Коротко кажучи — проноза. Зметикувавши, що для досягнення успіху достатньо читати модні романи, цікавитися мистецтвом і бути в курсі всіх пліток, вона з впертою ретельністю присвятила себе цим заняттям.

Цікаво спостерігати, як характери батьків, змішуючись, видозмінюються та повторюються в дітях. Коли Стефані підросла, у неї, такої несхожої ні на батька, ні на матір, проявилися риси і його, й її. Створився новий і цікавий різновид характеру. Стефані була тоненька, гнучка, темноволоса панночка з блідим обличчям і темно-карими очима, які могли мерехтіти, виблискувати, світитися, віддзеркалюючи раптові зміни настроїв цієї дивовижно нестійкої душі. Повний чуттєвий рот, граційний нахил голови і мрійливий, майже дрімотний вираз смаглявого, трохи важкуватого, немов висіченого з каменю, обличчя доповнювали її вигляд. Вона перейняла від своїх батьків потяг до мистецтва, літератури, філософії та музики. У вісімнадцять років уже мріяла стати співачкою, художницею, акторкою, писати романи, вірші — їй хотілося все одночасно. Свято вірячи в бездоганність свого смаку, вона цілком віддавалася владі кожної своєї примхи, кожного швидкоплинного настрою, якщо вважала його вишуканим, — найбільша гідність в її очах. У родині Плейто росла запекла епікурейка, марнуючи дні в мріях, малюючи собі любовний союз то з одним артистом, поетом чи музикантом, то з іншим, оточуючи себе в мріях цілим сонмом представників цього звабливого та захоплюючого світу.

Френк уперше побачив Стефані червневого ранку на борту пароплава «Центуріон» у нью-йоркському порту. Подружжя Ковпервудів прямувало до Норвегії, а Стефані з батьком і матір’ю — в Данію. Перехилившись через поручні, Стефані стежила за зграєю білокрилих чайок, що кружляли біля камбуза. Вона була цілком занурена в мрії, усвідомлюючи (цілком чітко), що це — лише мрії. Френк спочатку майже не звернув увагу на дівчину, зазначивши лише, що вона — висока, граційна, і що темно-сіре плісироване плаття і пишний сірий газовий шалик, що огортає її стан та плечі, а також перекинутий через руку, як у індуських жінок, надзвичайно личать їй. Чоловікові кинулася в очі її блідість, темні кола під очима, і він припустив, що, ймовірно, вона погано переносить хитавицю. Не випали з поля його гострого погляду й її синяво-чорне волосся під кокетливим модним капелюшком. Того ж дня він зустрів Стефані ще раз. Вона й її батько сиділи за столом у капітанській каюті.

Ковпервуд і Ейлін не знали спочатку, як поставитися до цієї дівчини, котра мимоволі зацікавила їх обидвох. Мінливий, підступний норов незнайомки відкрився їм далеко не відразу. Стефані була природженою акторкою, істотою, не постійнішою і не стійкішою, ніж хмари, що линуть за вітром. Вона завжди перебувала під владою випадкових і швидкоплинних настроїв. Френкові сподобався напівсемітський тип її обличчя, ніжна округла шия, темні, замріяні очі. Але нова знайома була занадто молода, видалася йому на перший погляд ще несформованим підлітком — і він обділив її увагою. Під час цієї подорожі, що тривала десять днів, Ковпервудові часто доводилося зустрічатися зі Стефані, спостерігати за нею в найрозмаїтіших настроях. Він бачив, як вона шпацерувала по палубі з молодим єврейським юнаком, котрий, мабуть, викликав у неї жвавий інтерес, грала в карти або сиділа десь у куточку, захищеному від вітру та морських бризів, заглибившись у читання. І завжди при цьому у неї був наївний, підкреслено невинний, замкнутий і мрійливий вигляд. Але часом нею опановували якісь дикі, нестримні веселощі, і тоді