Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

не виносив протидії. Він дивився на Мак-Дональда, на його худе, бліде обличчя та жорсткі, колючі очі. Який нахаба цей хлопчак! Ковпервудові хотілося послати його під три чорти разом із його газетою! Він пішов, вирішивши про себе, що зуміє впоратися з «Інкваєрером» іншим шляхом, як тільки повернеться старий генерал.

Наступного ранку, сидячи в своїй конторі на Північній Кларк-стрит, Френк почув тоді ще не дуже звичний звук — дзвонив телефон, який у ті часи був новинкою. Секретар узяв трубку та повідомив, що хтось із газети «Інкваєрер» бажає поспілкуватися з паном Ковпервудом особисто.

— Кажуть, із «Інкваєрера», — почув господар офісу і миттю збагнув, що це — голос молодого Мак-Дональда.

— Ви хотіли знати, якими можуть бути розміри компенсації в питанні про тунелі, що вас цікавить? Чуєте мене?

— Чую.

— Дуже добре. Не хочу чинити на вас навіть найменшого тиску, але якщо вас цікавить моя думка, то вважаю, що пакет акцій «Північно-чиказької транспортної» на суму приблизно п’ятдесят тисяч доларів міг би послужити задовільному вирішенню цього питання.

Голос був молодий, він звучав різко та чітко.

— І кому, на вашу думку, мають бути вручені ці акції? — запитав Френк чемно, майже довірливо.

— У цьому питанні повністю покладаюся на ваш ­розсуд.

Голос замовк. Ковпервуд почув, як повісили трубку.

— Дідька лисого! — вигукнув він, задумливо втупившись у підлогу. Його обличчям промайнула зневажлива посмішка. — Їм не спіймати мене на цей гачок. Не варта справа й заходу. Я можу обійтися і без них, принаймні наразі.

Він стиснув зуби. Однак Ковпервуд недооцінив Трумена Леслі Мак-Дональда, і головним чином тому, що той не припав йому до смаку. Власне кажучи, Френк розраховував, що повернеться старий генерал і вижене геть свого заповзятого синочка. Це була одна з найбільших хиб, яких будь-коли припустився Френк Алджернон Ковпервуд.

24. З’являється Стефані Плейт

У ці роки, коли комерційні та фінансові справи Ковпервуда швидко йшли вгору, стали потроху налагоджуватися і його взаємини з Ейлін. Частково, щоб відвернути Ейлін від її сумних думок, а частково, щоб втамувати жагу вражень і поповнити свою колекцію художніх цінностей, Френк запровадив звичку щоліта вирушати в мандрівку — або Америкою, або в Європу. За два роки вони побували в Росії, на Скандинавському півострові, в Аргентині, Чилі та Мексиці. Подружжя їхало в травні або червні, коли всі потяги відходили переповненими, і поверталися у вересні або на початку жовтня. Ковпервуд намагався заспокоїти та розважити Ейлін. Він тішив її честолюбство, малюючи перед дружиною майбутні успіхи в товаристві — якщо не в чиказькому, то в лондонському або нью-йоркському, всіляко переконував її, що, незважаючи на свої зради, він, як і раніше, відданий їй.

Френк був доволі спритний і хитрий, аби майстерно симулювати ніжні почуття, яких він уже не відчував, точніше, в яких не було вже колишнього вогню. Він був підкреслено уважним, купував Ейлін квіти та коштовності, всілякі дрібнички та сувеніри, оточував її найвишуканішим комфортом і водночас крадькома поглядав на всі боки, мріючи про нові, недозволені розваги. Ейлін відчувала це, хоча жодних доказів у неї не було. Й усе ж, незважаючи ні на що, вона кохала свого чоловіка, обожнювала його та корилася йому всупереч власній волі.

Уявіть собі полководця, котрий зазнав жорстокої поразки, або просто пересічного трударя, котрого після довгих років бездоганної служби витурили з роботи. У чому шукати розраду люблячому серцю, якщо кохання відкинули, якщо всі жертви, принесені на його вівтар, виявилися марними? У філософії? Але ж це не більше як забавка. В релігії? Вона вимагає метафізичного менталітету. 1865 року, коли Ковпервуд уперше зустрівся з Ейлін Батлер, це була юна, струнка дівчина, стрімка, сповнена життя. Тепер вона вже стала іншою. Безумовно, жінка все ще була вродлива. Квітуча золотоволоса тридцятип’ятирічна дама — вона виглядала не старшою за тридцять років, а в душі, на жаль, почувалася все тим же стрімконогим дівчиськом і думала, що вона така ж приваблива, як і раніше. Будь-якій жінці, навіть дуже розпещеній долею, сумно бачити, як минають роки, і кохання — цей вічно ваблячий блукаючий вогник — тьмяніє в темряві, що невпинно насувається. Ейлін на час свого, здавалося б, найбільшого тріумфу побачила, що кохання померло. Марно було переконувати себе — як вона намагалася це робити інколи, — що любов ще може відродитися. Наділена від природи розумом тверезим і реалістичним, Ейлін розуміла, що минулого вже не повернеш. Нехай їй удалося прибрати зі свого шляху Риту Солберґ. Усе одно вірності та постійності Ковпервуда настав край. А отже — кінець її щастю. Любов померла. Загинула ніжна ілюзія, розсіявся перлинно-рожевий, солодкий туман. Геть відлетів купідон-веселун, з лукавою посмішкою на пухких устах і таємничо-захопливим поглядом. Зів’яли квіти, що нашіптували про вічну весну, про сп’яніння життям. Замовкли заклики, що вперто будили болісно-гостру радість, загинуло все.

Для чого сльози, лють, безплідні жалі? Для чого знову і знову дивитися в дзеркало, вивчаючи м’які жіночно-­округлі лінії ще свіжого та привабливого обличчя? Якось, помітивши темні кола у себе під очима, Ейлін у нападі шаленства зірвала з грудей мереживо, тільки-но пришпилене, кинулася на ліжко, заридала гірко та відчайдушно. Навіщо їй сукні? Навіщо всі ці брязкальця? Френк не кохає її. Для чого їй цей розкішний особняк на Мічиґан-авеню, вишукано обставлений будуар у французькому стилі, сукні, кожна з яких — вершина кравецького мистецтва, капелюшки, схожі на квіткові клумби? Для чого, навіщо? Болісний спогад про безповоротне минуле буде вічно переслідувати її, немов плакальник у траурному одязі, немов горезвісний ворон, що прокаркав біля дверей своє «ніколи, ніколи». Ейлін знала, що солодка ілюзія, яка на якийсь нетривалий час прив’язала до неї Ковпервуда, розсіялася навіки. Френк був тут, поруч із нею. Вранці й увечері в будинку лунали його кроки. В довгі тужливі нічні години вона чула поруч із собою його дихання, відчувала на своєму тілі його руку. А потім наступали інші ночі, коли його не було вдома, коли він «відлучався з міста», і, вислуховуючи потім його пояснення, Ейлін намагалася приймати їх за чисту монету. «Навіщо сваритися? — казала вона собі. — Що тут можна вдіяти?» І вона чекала, чекала, але чого, й сама не знала.

А Ковпервуд, спостерігаючи ці непорушні зміни, дивні, незмивні мітки, які на кожному з нас залишає час, — збляклі фарби,