Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

ночі у зливу? Чого йому треба? Може, вкрасти що хоче? Е, того не буде!

Блиснула блискавка. Коли ж вона зникла, Тимофій побачив біля себе Білана. Вовкодав передніми лапами сперся йому на плече, засунув Тимофієве вухо собі в рот і почав помаленьку спускатися вниз. Зуби в Білана були неначе залізні. Де ж тут викрутитися! Все одно Тимофій спробував викручуватися і закричав:

— Пішов геть, Білан! Чого ти хапаєш?! Я шкоди не робив: тільки хотів поправити кошика! Ну, пішов, пішов, кому я кажу!

Білан не зважав. Прихилив Тимофія до землі, і коли той, щоб не впасти, сперся руками в дорогу, смикнув його за вухо, точнісінько так, як смикав Явтуха, виводячи з чужої пшениці.

Ця подія привернула увагу Явтуха. Сердешний осел здивувався: коли ж це Тимофій встиг обернутися на чотириніжця? «Нічого не розумію. Буває ж таке… — Похитав своєю великою головою і чмихнув: — Якби Тимофієві ще й довгі вуха — моїм родичем став би…»

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Всі інші члени експедиції про це нічого не знали.

Встановили палатки і приступили до найголовнішого: належало запалити вогонь у спеціальній печі, яку запасливий і далекоглядний Куприк ще дома змайстрував на випадок якоїсь аварії.

І ось такий випадок настав. Всі були мокрі, виголодніли, всім хотілося присісти біля багаття і хоч трохи навтішатися його теплом і світлом!

Куприків агрегат являв собою суху липову коротко обрізану дуплянку. Дуплянка зсередини потрухла, дерево перетворилося на якісь попрошивані дірочки-подушечки, котрі пружинили, коли на них натискати пальцем. Така деревина нездатна палахкотіти, вона береться лише жаром, як губка, — без полум’я. Куприк свою споруду перевіряв ще дома. Її з достатком вистачало, щоб закипіла вода на чай. А чай після такої пригоди — втіха!

Щоб дуплянка горіла лише зсередини, Куприк зверху оббив її жерстю, а на верхньому вінці понатягав дротинки з таким розрахунком, щоб поставлений на піч казанок не провалився вглибину агрегата.

— От ти здорово придумав, — з заздрістю промовив Хома. І зразу ж палко додав: — Так чого ж гаяти час? Запалюй вогонь, от гарно буде! Зробимо відтулинку над дверями палатки, і хай туди вилітає дим, як сам хоче!

— Зараз, — з цілковитим розумінням обстановки відповів Куприк. На дощ Куприк одяг свій піджак. Піджак був у крапочку і мав шість кишень: дві з боків, чотири на грудях — зверху і зісподу. Дві кишені було у Куприка в трусах. Разом вісім кишень. — Я ось зараз, — ще раз і ще бадьоріше вигукнув Куприк і засунув праву руку у праву кишеню трусів. Він шукав прославлену в таборі водонепроникливу гумову торбинку, де переховувався аварійний набір знарядь для здобування вогню. Там були сірники — звичайні і незвичайні, наприклад, такі, що спалахували, коли б навіть їх черкнути об підошву!

Окрасою вогнезапального оснащення охоронця вогню були запальнички — сині, золотаві, плесковаті, кулясті, маленькі й великі… Все це було спочатку загорнуте в целофан, потім у клейонку, а вже потім у гумову торбинку, котра на фронті правила Куприковому батьку за кисеток.

Почекавши хвилину, Хома, а слідом за ним й інші гукнули ще раз:

— Доки ж чекати? Запалюй!

— Зараз, зараз, — не міняючи бадьорого тону, одказав Куприк. — Зараз знайду. — І поліз з четвертої кишені в п’яту.

Пилип сказав:

— Знаєш, Куприку, ти витягай оту блакитну запальничку. З неї вогонь вискакує, як з «катюші».

— Ет, з блакитної,— втрутився Хома. — Блакитна не дасть стільки жару, як та, що подарував твоєму батькові генерал Черняховський. Вона все одно що вулкан Кракатау, пам’ятаєш, як Григорій Савич нам читав про нього, а Женька, визираючи на вулицю, застромив голову у кватирку, а назад ніяк витягти не може. От сміха було!

— Еге… Ще й не сміха, — блиснувши очима, пішов у контратаку Женька. — А як сам розлив клей, сів зверху та й прилип до парти, так мовчиш…

— Ти їх не слухай, — порадив Куприкові Хома. — Я думаю, що найкраща запальничка мідна. В неї влазить півлітра бензину, а в блакитну і черняховську — наперсток!

На це Куприк відповів:

— Та чого ви підганяєте мене? Я ж точно пам’ятаю; що торбинка з вогнеприпасами лежала у мене в оцій кишені. А тепер її тут немає. І в сьомій також. І у всіх інших.

— Як це немає? — жалісливо скрикнув Хома. — Я ж мокрий до нитки. У мене вже й так сироти на щоках виступили. — Хома був рум’яний, як яблуко, сила бурхала у нього в грудях, і коли він прикидався мокрою куркою, то тільки для того, щоб швидше побачити в дії Куприків незвичайний агрегат.

— А ти знаєш що? Ти не пискоти, — примружуючи очі, сповнені веселих блискавиць, відповів Хомі Куприк. — Аварійних пристроїв для здобування вогню нема. Зрозумів? От і все.

— Якби це було в поході,— підскочив уже по-справжньому вражений тим повідомленням Хома, — я б тобі показав, як бути охоронцем вогню. Добрий охоронець!

Пилип став спиною до Хоми і, звертаючись до охоронця вогню, сказав:

— Куприк, ти ж знаєш сорок сім способів здобування іскор і жару, коли їх немає.

— Авжеж, що знаю, — жваво і охоче відповів Куприк. І почав енергійно лічити. — Перший спосіб — запалити скрутень паперу від печі; другий — запалити такий самий скрутень від ковальського горна; третій — від тліючого пенька; четвертий — від пострілу з мисливської рушниці в суху потерть; п’ятий — від сухої верби, запаленої в грозу блискавицею…

— Ти знаєш що, Куприку, — знову спалахнув Хома. — Грози вже майже немає, а верба аж на березі річки Рудиці залишилася. Чогось кращого ти не придумаєш?

— Є й краще, — на диво швидко погодився Куприк. — Наприклад, лінза…

— Лінза добре запалює,— втрутився Женька. — Як наставиш, так спочатку легенький димок з’явиться, потім почорніє, а тоді вже й іскра…

Женьчині слова викликали загальне пожвавлення. Проте, подумавши трохи, Пилип покрутив головою: