Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

До книжки увійшли кращі твори відомого українського радянського прозаїка для дітей. Письменником завжди керувала уважна турбота про чистоту душі людини.

Тому і говорить він з дітьми відверто про все: про нове життя, про соціальну дійсність і навколишню природу, про перші інтимні почуття, про скупість і щедрість.

Своєю спеціальністю Пилип обрав археологію. Це дуже гарна спеціальність. Археологи розкопують урочища, старі селища і здобувають звідти пам’ятки старовини: золоті, срібні й діамантові окраси, стальні й бронзові мечі; ці мечі такі гострі, що аби тільки на лезо волосинка впала, то переріжеться надвоє, немов перегорить.

Пилипові ніколи не щастило знайти ні діаманта, ні бронзового меча, навіть срібної сережки. Найбільше щастило йому з простими речами. Раз викопав сорок білих черепочків з красивими візерунками — якийсь хлопець колись назбирав, сховав та й забув. Ці черепочки він потім цілий тиждень міняв у дівчат на всякі потрібні речі. Вдруге Пилип вигріб купу вирубаних з каменю гостряків, половину горщика і кам’яну ступку, невеличку, без товкача.

Всі ці знахідки дуже сподобались як Пилипові, так і Хомі — його приятелеві; та й іншим хлопцям теж. Особливо сподобалася ота половина горщика. Черепок на ній був у палець завтовшки, ще й прикрашений візерунком, видавленим лозовим ретязком. За таку знахідку вчений-археолог, може, дав би й сто карбованців. Хлопцям було байдуже до таких можливостей. Горщик вони розтовкли на черепки, а потім почали змагатися, хто далі кине; найдалі докинув Тимофій: так він же здоровий, як лут, і мріє стати трактористом.

Ступки вони розбити не могли, то принесли додому й там розсадили великим дровоколом; як стукнули — тільки іскри та дрібні скалки посипалися. Ступці тій було, певно, з шістдесят тисяч років, і кожен музей виставив би її на видне місце. А Пилипові вона була ні до чого. З цього видно, який був з нього археолог. Дикий. Колись таких людей варварами називали.

За археологічні начиння Пилипові правили великий ніж, — дома його, коли він ще служив матері в кухні, називали колодієм, — і крильце. Належало воно зозулястій курці. Зозуляста курка перескочила до сусідів у двір, а там малий Іван як не опереже її батогом, так і перебив шию надвоє. Було Іванові від матері, дарма що він кричав на весь куток: «А чого вона до нас лізе і лізе!» Крильце від зозулястої Пилипові ось для чого потрібне: як знайде археологічний експонат, то зразу присяде біля нього, долонею обгребе обережно землю, потім обмете крильцем, а наостанку прихилить голову аж до експоната, здмухне з нього залишки пороху, а тоді вже й жбурне, куди схоче. З цього видно, що був Пилип уже варвар культурний.

Був пречудесний літній ранок. Пилип вирушив на розкопки і біля ковбані, налитої дощем, знайшов свого приятеля Хому. Хома, зовсім посинілий, лежав на піску і грівся проти сонечка. Пилип теж покупався, поки не посинів, як пуп, а як ліг біля Хоми, то сказав:

— Сьогодні не я буду, коли не знайду діаманта, як у Катерини в персні.

— Або аж двох, — закохано давлячись на приятеля, промовив Хома — Два діаманти! Це б вони сяяли на увесь світ!..

Не змовляючись, приятелі рушили в степ, тільки не на могилу, а на старе селище Букрин. Працювали там з цілу годину і, нічого не знайшовши, повернулися до ковбані.

І тут сталася подія з певного погляду знаменна. Коли приятелі дійшли до калюжі, з-під ніг у Пилипа вискочила жаба й шубовснула у воду. Це була звичайна довгонога зелена жаба. З таких жаб французи роблять печеню й консерви. Хомин батько, що в свій час дійшов був аж до самої Ельби, мав справу з такими консервами: пригощали його французи, визволені з німецьких концтаборів.

Розповідь про це чув і Пилип. Тож і сказав він, дивлячись на кола у воді:

— Французи їдять їх, ще й похваляються, що смачно.

— Ого, та ще й як смачно! — вигукнув Хома. — Куди там голубенятам!

Пилип, не одводячи очей від води, тихо мовив:

— А я ще ніколи не їв жабенят. Все їв — і свинину, і телятину, і курятину, а цього не їв.

— Я теж, — палко підтримав друга Хома. — Он тих жаб скільки у нас, а які вони на смак, так і не знаю.

Пилип обернувся до Хоми і ще тихіше сказав:

— А коли б покуштувати, га? Ото було б!

Хома облизався:

— Еге ж!

Так почалася ця історія.

Була саме та літня пора, коли після теплих дощів пішли у ріст не тільки картопля і буряки, а й лобода та щириця. Вони мов з води йшли. Щириця й лобода завдавали великого клопоту Пилиповій бабі, котру звали бабою Теклею. Баба Текля з ранку до вечора поралася на городі, а коли й залишала роботу, то хіба тільки щоб погомоніти з сусідкою.

Хиткий Пилип підглядів якраз той момент, коли баба Текля заговорилася з Люсиною матір’ю, і шепнув приятелеві:

— Хай вони трохи порозмовляють, а ми тим часом мерщій до кабиці!

Кабицею на Полтавщині називають літню надвірну піч. Пилипова кабиця була змурована з цегли; мала вона дві конфорки і виведений з половинок цегли верх; в цей верх так тягло, що аж іскри сипалися. Стояла кабиця під осокором. Біля неї були дбайливо складені ще зранку нарубані Пилипом дрова. Тут же на кілках вигрівалися проти сонечка горщики й глечики; сковорідка, обернена денцем вгору, лежала на саморобному столику, збитому з широких вербових дощок; на сковорідці знайшло собі притулок горнятко з сіллю, бабина кухонна ложка, виделка й ніж. Але масло треба було шукати в погребі, а погреб баба замикала, щоб туди не лазили коти й Пилип, бо шкодили, спиваючи з глечиків вершки.

Але сьогодні, як на щастя, погріб був лише примкнутий; ключ стирчав із замка; баба говорила з Люсиною матір’ю; Хома стояв на сторожі біля кабиці. Пилип вийняв дужку замка з пробойця, намацав щабель і задки спустився в погріб. В погребі стояли горнятка з сметаною і глечики з молоком. Між двома великими глечиками примостився один кухлик. Глечики були зациганені, чорні; кухлик же був гарний,