Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

коричневий, З зеленими квітками на боках. Пилип підняв цей кухлик, притулив його вінцями до рота і посопів хвилин зо дві; а як це зробив, відкраяв кусок масла і вискочив на гору так, мов ніколи й не спускався у погріб.

Масло вони поклали на сковорідку і, як воно розтопилося, почали опускати у веселе кипляче шумовиння маленькі шматочки рожевого м’яса, що принесли з собою від ковбані після того, як там за французьким звичаєм добре пополювали.

— От коли б сюди ще цибульки! — ловлячи ніздрями ніжні пахощі, що йшли з сковорідки, замріяно мовив Хома.

— Еге ж, еге ж, — зразу погодився Пилип. Він заскочив у хату, знайшов у старій салатовці сніпочок молоденької цибульки, вмить її покришив і сипнув на сковорідку.

Хома осміхнувся, і ця усмішка полізла йому аж до вух:

— От пахтить!

— Та ще ж як ловко! — палко підтримав його Пилип.

— Бач, ці жаби, як голубенята, — образно висловився Хома.

— Куди там голубенятам, — заперечив Пилип, — мов смажені перепеленята.

Пилип ніколи не їв смажених перепеленят; це не мало значення, адже ж і жабенят він ще не їв, а тільки збирався покуштувати.

Поки приятелі так говорили, знявся вітрець; він потяг з двору на город; баба Текля принюхалася, вдарила руками об поли, а потім скрикнула;

— Ох лишенько, коли б ото не Пилип!

Ще здалеку побачила вона кабицю в дії, струмок диму з її верху, двох хлопців біля неї і сковорідку на жару.

— Так і є! — баба Текля знову вдарила руками об поли і скрикнула, тільки не так, як попереду, а отак: — Боже ж мій, господи! Чуло ж моє серце, що Пилип так не буде: щось та утне!

Вже біля кабиці, побачивши на сковорідці печеню, баба Текля втретє вдарила об поли:

— Матіночко моя, та це ви, антихристи, всіх голубенят перевели!

Вона охкала, ойкала, а Пилип, позираючи спідлоба, казав:

— І зовсім не всіх, а тільки п’ятеро. П’ятеро наших, а п’ятеро он Хоминих…

Подія не набрала дальшого розвитку, бо баба Текля була лагідна. Їй незабаром стало шкода Пилипа. Та й Хому. Бач, виголодніли як, сердешні. Вона ще трохи погримала на них, потім винесла з хати хліба, тарілки, понакладала із сковорідки хлопцям печені, та й собі трохи — двійко чи трійко, і як їла — хвалила:

— Гарні голубенята. Сказано — птиця: м’ясо ніжне і кісточок отих ще немає.

Хлопці теж уминали, аж за вухами лящало.

А от батькові Пилиповому, що працював шофером на базі, не все сподобалося. Нагодившись у двір між двома рейсами, і довідавшись про історію з голубенятами, він мерщій метнувся у голубник. Пилип, поки це робилося, стояв, опустивши низько голову, і вже дослухався до мурашок, котрі почали ворушитися у нього за спиною. Хома теж стояв невеселий. Яка вже тут радість!

Пилипів батько спустився з голубника і якось розгублено і непевно промовив до баби Теклі:

— Ні, мамо, наші голубенята всі цілі. Двадцять одно, хоч самі полічіть.

Баба Текля спочатку спантеличено мовчала, потім знову вдарила у поли:

— Та це ж вони, видно, накрали десь, бесури! Ой матінко моя, ой лишенько…

Цей здогад блискавкою одсвітився у батькових великих чорних і дуже красивих очах. Увесь Пилипів рід по батьковій лінії славився вродою., Мужчини, як і жіноча половина роду, мали чорні брови, чорні очі, лице чисте, погляд ясний, мову співучу, голоси сильні. І може, найсильніший голос мав Пилип, бо коли після школи попадав батькові в руки, то кричав так, що й на Хоминому кутку було чути. А кричав він завжди одне й те ж: «Ой таточку, голубчику, більше не буду!»

І тепер справа почала наближатися до того ж самого кінця. Батько згріб Пилипа в руки і, зиркаючи на нього так, що в Пилипа і душа в п’ятки ввігналась, спитав:

— Кажи, у кого покрав?

Пилип зіскулився, став маленьким, але все одно дух протесту ще не був приборканий у ньому, і він промовив так само блискаючи своїми чорними красивими очима:

— Украв! Еге, чого там украв! Я нічого не крав…

— Брешеш, сучий сину, — одповів шофер і, як держав Пилипа: за плечі, так і підняв його вгору на рівень своїх очей. Тоді вп’явся Пилипові у вічі своїми очима. Бідолашний Пилип завис, як курча в пазурах шуліки. Та не здається — сльози котяться, а сам каже:

— А чого ви такі! Як що, так зразу і «брешеш»! А я й не брешу!

— Не брешеш?! — вкрай здивувався шофер. — А це ж що таке? — Він поставив Пилипа на землю і показав пальцем на сковорідку.

Пилип відповів:

— Я не хотів нікому розказувати, а коли ви кажете, то розкажу. Всю правду!

І розказав.

Краще б він був її не розказував!

Бо Пилипові, його батькові і Хомі що?! Вони ж люди без старих пересудів. А баба Текля прийшла у новий світ з старого світу з великим вантажем. Як почула вона Пилипові зізнання, то їй одразу стало млосно, почала хреститися, примовляти:

— Свят, свят! О боже мій, о господи! — і як стояла, так і сіла на табуретку. Тоді до свого сина, а Пилипового батька: — Ой синочку, як же ж мені негарно. Ой, водиці…

Той кинувся до колодязя по воду, а Пилип, глянувши на Хому, рушив від кабиці. Спочатку вони йшли тихенько, майже навшпиньках, але чим далі від місця події, тим швидше, а як уже видибали з двору на вулицю, то чкурнули так, що тільки пилок заклубочився услід за ними.

Біля ковбані вони побачили зажуреного Тимофія. Він сидів, поклавши голову на підібрані коліна, і сумно дивився на комашину, що тягла гусінь і не могла перевалитися через тонюсіньку травинку. У Тимофія було своє горе. Батькову