Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

Молодий чех Ота Скала, втікаючи від злигоднів на батьківщині (дія відбувається в довоєнні роки), опиняється в Марокко.
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.

Мірко Пашек

КАРНАВАЛ У МАРОККО

©

Ілюстрації та художнє оформлення Г. С. Ковпаненка

Авторизований переклад з чеської ДМИТРА АНДРУХОВА

Перекладено за виданням: Mirko Pasek. Karneval v Maroku. Mlada fronta. Praha, 1965.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Навесні 1932 року «Менара» вийшла з Бордо і за сприятливої погоди взяла курс до берегів Африки. Це був невеликий, старий, пошарпаний пароплав, і він тим важче прокладав собі шлях серед морських хвиль, що трюми його були заповнені новісінькими машинами марки «сітроен», гарними й лискучими, як щойно виловлена риба, а на палубах і в каютах аж кишіло пасажирів, котрим, за невеликим винятком, бракувало як блиску, так і краси. Машин було тридцять шість, а пасажирів триста двадцять дев'ять разом з паном Рене Дантоном та Отою Скалою.

Те, що пан Дантон ніколи не чув про Оту Скалу, а Ота Скала ніколи не чув про пана Дантона, — річ цілком зрозуміла: перший походив з Нормандії, а другий — із Чесько-Моравської височини, і ні той, ні той нічим у світі не прославився. Дивніше те, що вони не знали один одного в обличчя ще майже тридцять шість годин після того, як сіли на пароплав, хоч займали ту саму каюту третього класу і Ота Скала спав над паном Дантоном. Оце вже справді дивно… Але каюта була така темна, така тісна, — шість двоповерхових нар, і в перші години в ній копошилося стільки людей, — що Ота навряд чи звернув увагу на свого долішнього сусіду. Те саме можна сказати й про пана Дантона. Крім того, Ота ліг спати о десятій, а пан Дантон — тільки опівночі: він дуже любив свіже повітря і в місячні ночі охоче милувався зорями над морем. Зате — чи, може, саме завдяки тому, — він заснув одразу, тільки-но ліг. А Ота Скала ворочався ще години дві.

О сьомій він уже не спав. Злізаючи з нар, наступив на простирало пана Дантона й щось промимрив, вибачаючись. Та це було зайве, бо пан Дантон іще спав, закутавшись у ковдру аж по вуха…

Проти вчорашнього дня «Менару» хитало набагато відчутніше. Підлога в умивальні свідчила, що вночі декому було недобре. Ота глянув на віконце й побачив за ним клапоть сірого моря, яке здіймалося щораз вище, ніби хотіло помінятися місцем з небом.

Коли він вийшов на палубу, море розіслалося перед ним аж до обрію: над усякі сподівання, воно було не таке грізне, як здавалося знизу. Поблискуючи, мов сталь, море котило довгі, розмірені хвилі, і коли Ота примружив очі, йому раптом уявилося, що це не океан, а звичайнісінька хвиляста бляха, тільки неймовірно велика.

Було ще рано, і на палубі Ота Скала не зустрів нікого, крім закутаних у брудне ганчір'я арабів, що непорушно сиділи на носі пароплава біля свого багажу, самі схожі на клунки. Ніс пароплава підіймався й знову опускався, описуючи в повітрі дивовижні криві; Ота на мить задивився на арабів, намагаючись одгадати, чи є в цьому русі щось закономірне, систематичне, чи це тільки безладний танок. Але він так нічого й не одгадав, бо в голові йому запаморочилося, замлоїло під грудьми.

«Зараз почнеться…» — подумав він і приготувався до того, що в наступну мить йому виверне всі нутрощі, як отим в умивальні. На превеликий подив, він помилився. Нудити його перестало, голова теж не наморочилась. Проте він усе-таки завагався, чи йти йому снідати. Вирішив, що з порожнім шлунком і лежачи легше витримає хитавицю, й мерщій повернувся до каюти.

Вилазячи на свої нари, Ота знову ненароком наступив на ковдру папа Дантона й знову попросив пробачення. Пан Дантон саме продер очі й з півтемряви свого лігва люб'язно відповів. Так дійшло до знайомства, яке спричинилося потім. до багатьох незвичайних, здебільшого вельми неприємних речей.

Саме знайомство відбулося, однак, напрочуд буденно: пан Дантон поскаржився на негоду, Ота погодився з ним, щось промимривши собі під ніс. Відтак пан Дантон з гідністю відрекомендувався, і Ота Скала вважав своїм обов'язком зробити те саме.

— Скала? — перепитав знизу пан Дантон. — Ви італієць?

— Ні, — похитав Ота головою і ліг на бік. — Ні. Чехословак.

— О! — здивувався пан Дантон. — О! — Було видно, що це йому майже нічого не сказало. Проте, мабуть, щоб приховати збентеженість, він почав розповідати про своє ім'я. Мовляв, воно у нього дуже відоме й славетне, хоч він сам, на жаль, до цієї популярності зовсім не причетний. — Я хоч Дантон, — хихикнув він, — але чесно признаюся, що не родич тому знаменитому Дантону, якому Робесп'єр відтяв голову.

— Знаю, гільйотиною під час Великої революції, — озвався Ота згори.

Нари внизу зарипіли — жартівливий пан Дантон заворушився. Потім трохи здивованим хрипким голосом виразив щиру радість, що цей чужинець так добре знає французьку історію.

— Даруйте, мосьє, але хто ви? — запитав він з цікавістю, якої навіть не, думав приховувати. — Я маю на увазі, який у вас фах… Бізнес, metier[1], — додав для ясності, коли Ота забарився з відповіддю. — Точніше, яке у вас ремесло? Якщо, звісно, це не таємниця.

Ота Скала сказав, що тут нема ніякої таємниці. Проте не квапився відповідати. На той час він ніде не працював, а щодо ремесел, то за останні роки змінив їх стільки, що й сам до ладу не знав, ким себе тепер вважати. «Хоч з торбою йди», — казали колись про таких у нього на батьківщині.

Але чи була в цьому його провина? Хоч скільки він про це думав, завжди доходив висновку: не було. Йому здавалося, що він просто народився в лихі часи і в поганім краї. Лихі часи — то 19141–1932 роки, а поганий край — Східна Чехія, точніше, Бржежанки на Височині. Батько його робив напилки, як майже всі малоземельні селяни в їхньому селі, але хлопець прагнув чогось кращого, кваліфікованішого, отож і вивчився в Броді на слюсаря. Це було його перше ремесло. Та коли вже він вивчився, майстер звільнив його, щоб не платити платні, і Ота сів у хаті поруч батька виготовляти напилки; не пощастило уникнути їх. То було його друге ремесло, хоча сам він це за ремесло не вважав. Ота шукав пристойної слюсарської роботи, проте нічого путящого не знаходив. Хотів уже податися до