Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

людей почали ширитися чутки про дике скло на Житомирщині. Ці багатства заволоділи уявою Гарасимчука, і з простих степів він перебрався на Полісся.

Чоловік бувалий, дядько Гарасимчук знав, що найкращими помічниками у всякій справі, повитій романтикою, є хлопці, отакі як Кость і Сашко. Від них ніщо не втече і ніщо не сховається. Все дослідять, все винюхають, все знайдуть!

Сашка й Костя йому не пощастило обдурити. Невдача не засмутила, однак, його: як навпростець не вдалося, піде обходом, назирцем. І, як тінь, скритно рушив за приятелями.

Що ж дивного в тому, що в один прекрасний момент, коли Кость і Сашко гайнули купатися, дядько Гарасимчук заліз у печеру, витяг з відра дрохвича і розправився з ним?

Але дрохвич погано прислужив Гарасимчукові. Дядько Гарасимчук не був жадібний до їжі, ходив здебільшого надголодь, бо так легше. Надголодь і тридцять кілометрів за день подолаєш! Цього ж разу він не додержав норми, хотів з’їсти лише одну ніжку, а розправився з усім набутком. Від цього очі у нього посоловіли, вії самі зімкнулися, він приліг у холодочку подрімати і проспав решту дня й цілу ніч.

Вранці шукач скарбів кинувся до хлопців, та збився з дороги, не пішов на схід, а на захід. Натрапив на слід він лише надвечір, але це вже були не Кость і Сашко, а новопшеничанська експедиція в повному складі.

Надибав на експедицію дядько Гарасимчук саме в той момент, як Пилип і Хома викопали на дні авіаційної вирви золотий скарб. Може, й пройшов би він мимо, нікого не помітивши, так хлопці ж підняли такий галас, що й за десять кілометрів чути!

Зрозумівши, що сталося, дядько Гарасимчук потай наблизився до експедиції і вже не спускав з неї очей. Він чув, як Женька й Куприк переписували золоті портсигари й годинники, бачив, як дівчатка приміряли на себе діамант у золотій оправі, і мало не вмер з горя, що скарб знайшли діти, а не він, такий старий і досвідчений шукач підземних багатств!

Треба сказати, що за все своє життя дядько Гарасимчук не вкрав, як не рахувати дрохвича, навіть голки з ниткою і взагалі крадіжки йому і в голові не було. Знайти скарб — це зовсім щось інше. Романтичне і благородне заняття!

А тепер всі ці давні уявлення й звички пішли шкереберть. Скарб був майже у нього в руках, простягни руку — дітлахи з своїм учителем врозтіч, ти — за золото і до побачення!

Цих думок Гарасимчук дотримувався, поки не побачив Білана. Тоді почав міркувати, як би скарб забрати не силою, а хитрощами.

Коли пішов дощ, лиходійське щастя усміхнулося старому шукачеві.

Ось Тимофій похапцем виніс з палатки кошики і перекинув їх через спину Явтухові.

Далі створилася така картина: попереду йде Явтух; трохи збоку за Явтухом крадеться Тимофій, чекаючи нагоди, щоб застромити руку у кошика; за Тимофієм чалапає навшпиньки Гарасимчук; цей приміряєтеся, як відштовхнути Тимофія і зробити те, чого не встигне Тимофій.

А не знав Гарасимчук, що як оце він дибає за Тимофієм, так за ним ззаду назирці йшов Білан. Помітив його Гарасимчук випадково: ззаду неначе щось чмихнуло, глянув — і вмер: Білан!

Що таке вовкодав, дядько Гарасимчук знав з власного досвіду. Перелякався і вже почав думати не про те, як вихопити з-під Тимофієвих рук золото, а як вискочити з халепи. Дивно і страшно стало старому шукачеві скарбів: як оце він забрав у голову злодієм стати? «Це кляте золото очі мені засліпило, совість замулило, підштовхнуло на страшне діло. Та я ж ціле життя чесною людиною ходив по землі, всім сміливо дивився у вічі, а тепер! Міг стати злодієм, та мало того, ще й упійманим злодієм, бо вовкодав навряд чи дав би мені змогу втекти! Добре, що надворі дощ, що вода заливає собаці очі і ніс, він не бачить як слід і не чує, що я чужий, а вважає за свого!»

Дощ як з, відра линув. Гарасимчук почав непомітно брати вбік, сховався за кущ верболозу і, коли небезпека минула, зітхнув з полегшенням: «Спасибі Біланові, совість мені відтулив. Затулило ж її оте золото! А немає нічого страшнішого, як втратити совість! І душа в людини тоді вже не сад, а багно. Це мені наука. Ніколи більше: в таку твань не полізу…»

Про те, що діялося з дядьком Гарасимчуком, Білан навіть не догадувався, та й про існування його не знав. Перехопив, правда, вдень якийсь чужий запах, та хіба мало всяких запахів бродить на землі по дорогах?

Вовкодав ішов, не спускаючи очей з Явтуха і з тих кошиків, що хилиталися у нього з обох боків спини. Ішов і думав: «Дощ який уперіщив! І це непогано. Набридла вже спекота. Хіба отакі хлопці, як Тимофій, тямлять, що таке влітку сонце? Вони ж ходять цілий день в панамках і трусиках. От коли б Тимофій хоч раз одяг на себе батькового кожуха та ще й навиворіт. І щоб той день сонце шаленіло, щоб на ньому протуберанці спалахували, щоб і найменшого вітру не було! Отоді знав би, як себе в такий штиль почуває Білан!..»,

Та про що б не думав Білан, а очі його пильно стежили за тим, що діялось навколо. І ось він помітив, як Тимофій, котрий увесь час підпихав Явтуха, враз прудко проскочив вперед і простяг руку до кошика. Може, поправити схотів? Так ні, де там! Заходився там похапцем порпатися. І вигляд у Тимофія став якийсь незвичайний — злодійкуватий, гидкий…

Білан чимало прожив на світі і надивився на все: на добре і недобре. Він бачив сміливих і відважних людей, які ні в дощ, ні в хуртовину не залишали свого поста біля отари; бачив і лихих людей. Ці темної ночі, мов вовки, підкрадалися до овець, намагалися витягти з отари ягня чи ягничку. З такими у Білана був свій спосіб боротьби: він хапав їх за вуха, пригинав до землі, а коли вони ставали рачки, одводив до старшого чабана.

Тимофій зараз був схожий на тих лиходіїв. Чого ото він шукає в кошику серед