Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

В цей час над головою у нього торохнув ще один удар грому, блиснула блискавиця, і при світлі її Пилип побачив, що вода залила всю балку і тепер добиралася майже до палаток. Текла вона прожогом, несучи з собою купи трави, хмизу й соломи. Біля другої палатки Пилип побачив Григорія Савича. Григорій Савич світив ліхтариком і теж дивився на воду, що заливала балку.

— Бачите, скільки її,— прилучаючи до промінчика Григорія Савича ще й свій, сказав Пилип. — Ще трохи, і ми підпливем. Що ж ми тоді робити будемо?

— Не підпливемо, — весело відповів Григорій Савич. — Ми з наших палаток поробимо зонтики. Піднімемо їх над головами та й перенесемо далі від води.

— І-і! Ух ти ж! — не стримав свого захоплення Пилип. Він ніколи в житті не ходив під зонтиком, а тим більше під таким. Це ж буде незабутнє видовище! Зустріне колись потім Люсю, спитає: «А пам’ятаєш, як ми тоді під зонтиком од води з балки тікали?!»

Пилипів ентузіазм передався всім мандрівникам. Не пройшло й хвилини, як усі рюкзаки були вже за плечима, кілочки повисмикувані.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Отак і вирушили… Попереду з ліхтариком у руці йшов Григорій Савич. За ним сунулися, як страховища, обидві палатки, під якими миготіли ноги з високо підкачаними холошами.

Мандрівники аж захлинались від захвату, жартували, щось кричали, починали пісню; коли натрапляли на слизьке, ковзалися, падали на одне, а то й на обидва коліна.

Особливо було гарно, коли торохкав грім і блискала блискавка. Від ударів грому Люся і Оля починали тоненько ойкати, а від блискавки трава під ногами ставала блакитною, а мокрі ноги зеленими. Пилип кричав:

— Громе-громовище, торохни ще раз!

Люся й Оля гупали його кулаками в спину:

— Ой не треба, не треба!

Женька милувався Хоминими ногами:

— От іще трохи і стануть зелені, як у жаби!

Хома відповідав:

— А в тебе ще зеленіші: як у ящірки.

Куприк нічого нікому не говорив, а тільки, коли гатило зверху і сяяла блискавиця, пильно зиркав на свої ноги — придивлявся, чи не почали видовжуватися.

Тимофій весь час думав про золото.

Перед зливою хлопці розв’ючили Явтуха і скарб сховали в палатку до Григорія Савича.

Та ось піднялася ця веремія з перенесенням на нове місце. Тимофій кинувся до Явтуха, перекинув йому через хребет обидва кошики і все намагався зробити так, щоб кошик із золотом, як і вдень, висів з лівого боку. План у нього був такий: коли рушать палатки, він одстане і зробить, що надумав.

Найбільше Тимофій думав про золотий портсигар. Щоправда, досі він ще не навчився як слід курити, та й курив казна-що — листяну потерть, вату, кінські кізяки, — але ж прийде час, що куритиме по-справжньому! А це буде, коли Тимофій підросте і стане трактористом. Тоді у нього заведуться і справжні цигарки — «Казбек», «Супутник», «Біломорканал». Покладе він їх у золотий портсигар, а хтось із хлопців і попросить: «Тимофію, дай закурити». Витягне він золотий портсигар з кишені, натисне на манюсіньку кнопочку, портсигар клацне, відкриється, а він: «Прошу, будь ласка, призволяйся…»

Мріючи про таке й подібне, Тимофій милувався собою, своїм багатством, своєю щедрістю і незабаром сам себе й засудив: «Подумаєш, цигарками пригощає! Цигаркам всяк може пригостити. А от коли б золотим годинником». Витяг з кишені золотого годинника, простяг його здивованому приятелеві: «На ось тобі годинника. Це з чистого золота. Носи на здоров’я!» Або й золотий ланцюжок із золотим медальйоном. Повернувся Тимофій з оранки додому. А в дворі мати зустрічає його. А він їй: «Здрастуйте, мамо. Ви знаєте, який я вам подарунок привіз?» Лізе в кишеню, дістає медальйон, одягає матері на шию. Півсела збігається подивитися на подарунок. А Тимофій каже: «Носіть на здоров’я, мамо. Це — з чистого золота». Зробила мати малюсіньку-малюсіньку Тимофієву картку, сховала в медальйон і носить біля серця. А хто спитає, що там — відкриє, покаже. «Це мій син Тимофій, тракторист, подарував; найкращий у світі син».

От який був Тимофій. Любив хлопець дарувати, та тільки ж не своє, а… позичене. Сказати б: добрий був за чужий рахунок. Е, Тимофію, не велика ціна такій добрості, веде вона не тими стежками, якими треба йти людині.

Тимофій, ковзаючись по мокрій траві, ішов позад осла, підштовхуючи його руками. Було темно, хмари, що заслали все небо, ще більше згущали морок, а темрява — рідна стихія для всяких темних діл. І Тимофій теж став на слизьку стежку: обійшов Явтуха зліва. Від хвилювання йому й дух забило. Руки почали трястися, так що насилу підняв їх, щоб дотягтися до кошика. І дотягся. І торбину намацав. Але на цьому все й закінчилося.

Над головою торохнув грім, блискавка засліпила Тимофія...

А тепер час розповісти про дядька Гарасимчука.

Ви гадаєте, що, попрощавшись з Сашком і Костем, він подався в радгосп «Зелене Полісся»? Нічого подібного! Не в радгосп пішов, а слідом за хлопцями.

Але дядько Гарасимчук не був сірим злодюжкою, що лазить ночами по чужих погребах та коморах своїх сучасників. Що там знайдеш цікавого! Його вабили скарби і багатства віків минулих, минулих епох.

Такі люди, як дядько Гарасимчук, є на всій земній кулі. Це ж вони ще тисячі років тому перші пробралися в глибини пірамід на берегах ріки Нілу, у завалені наносами вавілонські й ассірійські храми на Тигрі і Євфраті. Чотириста років тому один український хроніст писав, що такі є і в нас — бродять по країні, розкопують стародавні могили і з того живуть…

Дядько Гарасимчук був чи не останній із шукачів скарбів. Довгі роки пробродив він із залізним щупом від урочища до урочища, та так нічого і не знайшов путнього, і, коли б не фотоапарат, давно б витяг ноги.

Раніше він мандрував по Вінниччині й Черкащині, але з якогось часу серед