Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

— Одначе, як бути без сонця? До ранку ще ж далеченько…

Всі присутні стихли, задумалися. Зате обізвався сусідній намет, і з нього долинув тонюсінький-тонюсінький Люсин голос:

— Є пропозиція, — виписала цим голосом Люся, — вплинути на сонце, щоб воно оце зразу зійшло!

— Це не спосіб, — заперечив майбутній матрос далекої океанської плавби. — Можна ще здобути вогонь і способом давніх австралійських племен: деревиною об деревину так черконути, щоб іскри посипалися!

— Ідея! — натхнений словами Куприка, вигукнув Пилип. — Де наш аварійний запас звичайного палива?!

Доглядачем аварійного запасу палива була Оля. Вона внесла в’язочку сухих дров, щільно і вміло обв’язаних клейонкою. Дрова були зовсім сухі, на них не впала й краплинка дощу.

— Оце добре! — вибираючи дві палички, сказав Пилип. А незабаром і у всіх хлопців опинилося в руках по два цурупалки. Намагаючись здобути вогонь способом давніх австралійських племен, Пилип сопів, як ковальський міх; його посильно підтримував Хома. Куприк так тер деревину об деревину, що чулося сичання. У Женьки від тертя обидві палички запашіли гарячим теплом, від чого з Женьчиної спини сивим віялом заклубочилась пара.

— Ще трохи! — підбадьорював хлопців Куприк. — І всі сорочки як одна висохнуть. А тим часом і сонечко зійде…

Справді, через кілька хвилин пекельного тертя всі так нагрілися, що Григорій Савич сказав:

— Мабуть, вже годі, хлопці,— і спитав; — Чи всі попросихали?

— Всі! — дружно обізвалися мандрівники. Куприк після невеличкої паузи промовив задумливо:

— Вони, мабуть, дуже сильні, оті давні австралійці. Тут треба не такого запасу мускулів, як у нас, а як у Іллі Муромця…

— Або як у двох, — мирно докинув Хома. — Еге ж?

Всім стало весело. Люся вигукнула:

— Або яку п’ятьох Муромців! Еге ж?!

Хома зразу надувся, зиркнув недобрим оком на Люсю і спитав:

— Смішно, га? Смішно?

Люся нічого не встигла відповісти, бо в цей момент Оля занепокоїлася:

— Ой лишенько, а де ж це Тимофій?!

Тимофій не обізвався. В палатках — ні в першій, ні в другій його не було.

Повискакували надвір. Григорій Савич, склавши руки рупором крикнув у вибалок. До нього приєдналися хлопці, але все одно найсильніше від усіх загукала Люся:

— Тимофію-у-у-у! Тимофію-у-у-у!

Минуло кілька хвилин, ніхто не відгукнувся. Тільки Явтух, почувши знайомі голоси, чмихнув, обтрушуючи землю з билинок, які він вирвав із коренем. Згодом збоку від нього щось забіліло.

Всі кинулися туди і побачили вовкодава і Тимофія. Білан за вухо виводив Тимофія з якоїсь шкоди; Тимофій чалапав рачки — на чотирьох ногах, як і Білан.

Всі так і заклякли. Помітивши людей, вовкодав випустив Тимофія і одійшов убік, Тимофій підвівся і одразу взявся мацати вухо: чи не поробив дірочок у ньому Білан?

Багато пережив сьогодні Тимофій. І з тим золотом намучився, поки думав про нього та прибирав способу, як украсти. До того ж і крадіжка ця була особлива: не вдень, а серед темної ночі, в грозу, під зливою, коли від гуркоту грому і блискавиць все стрясалося всередині.

Доки Тимофій був з хлопцями, то ще не так боявся, а як пітьма обгорнула його з усіх боків, йому здалося, що увесь світ населений ворожими страховищами. Хтось ступав ззаду, якісь темні й кошлаті тіні виринали справа і зліва. Коли ж почав піднімати руку до кошика, то привиділося, що, це не кошик, а гніздо, де причаїлася гадюка. Простягне руку, а вона його — раз! І вжалить у палець! А скільки перестраждав він, брьохаючи рачки за Біланом! Смикне добре вовкодав і — де ділося Тимофієве вухо? Та й чи Білан це? Може, це тигр, вовкулак чи упир, що випиває хлоп’ячу кров у такі темні й страшні ночі?! Від жаху Тимофій мало не втратив притомності. А тут ще навколо таке діється… цей гуркіт на небі, ця злива, ці калюжі, що в них він часом тонув по пояс…

Побачивши, як Білан виводить Тимофія із шкоди, Хома аж підскочив:

— А чого ти відставав, га? Чи не золота захотілося? Я тебе знаю! Кажи…

Хомин голос вивів Тимофія із заніміння. Він обернувся, побачив біля себе Григорія Савича Хому, Пилипа, Люсю… І радість охопила хлопця: він врятований, тепер йому не страшні вже ні вовкулаки, ні тигри, бо він біля своїх!

Тимофій ніколи й гадки не мав, що Хома, і Григорій Савич, і Люся, і всі інші можуть бути для нього такими рідними…. Прислухаючись до цих нових почуттів і водночас силкуючись зберегти свою вдачу, він накинувся на Хому;

— Еге, який! Золота захотілося. Так я й скажу тобі, чого відстав! Я не золота хотів! Я Явтуха підганяв. А Білан, мабуть, подумав, що чужий, та за вухо мене. Чого він мене за вухо схопив?

Це звернення було адресоване до Григорія Савича.

Григорій Савич пильно прислухався і придивлявся до Тимофія, і йому здалося, що в голосі у хлопця з’явилися такі відтінки, яких у нього раніше не було: чи якесь почуття радості, чи прихований сором. Григорій Савич подумав: «А чи не помиляюся я? Хай і помиляюся! Краще помилитися в цей бік, ніж у протилежний». Відповів він, як завжди, гостро, впустивши, проте, в цю гостроту цівочку тепла:

— Чого Білан тебе за вухо схопив? Не знаю… У себе спитай, Тимофію…

Ледь-ледь помітна цівочка тепла, а Тимофій так і потягся до неї.

І Григорій Савич зробив те, чого ніколи не робив раніше: простяг руку і поклав її на голову Тимофієві, що стояв перед ним мокрий, в грязюці і тремтів від недавніх жахів. Рука Григорія Савича тепла, велика…

Невідомо, як складеться життя Тимофія, але скільки б не проминуло років, а цієї хвилини він не забуде ніколи. Коли б хлопець умів вдячно поглянути у вічі Григорію Савичу, він це зробив би, та ба! До цього йому ще довго рости.