Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— А ви, перебачаюся, хто?

— Я професор для вашої доньки, — відповів незнайомець і запропонував. — Ходімо до мене додому й домовимося.

Дід назвав навіть номер професорського будинку, що знаходився у провулку, відомому мукачівцям як Латоричний двір. Проте ніяк не міг згадати ані імені професора, ані найменшої рисочки його обличчя.

Через багато літ я теж навідаюся до цього будинку у пошуках слідів маминого вчителя. На мої запитання всі мешканці котеджу розплющуватимуть широко очі і, скрикнувши, хапатимуть себе за чола. Ой, так: як добре, що згадали! Дійсно, якийсь короткий час тут проживав дуже інтелігентний і богобоязний чоловік, якого всі звали професором… У такій маленькій квартирі… Але куди поділася ота квартира? Як виглядав професор і що собою представляв? Врешті-решт помер він, кудись переїхав, а чи просто загадково зник? Ну і насамкінець — ким він був: русином, угорцем, чехом, євреєм, греком?.. На ці і подібні розпити — і мої родичі, і сельчани, і мукачівські сусіди — роззявляли рота, стенали плечима і німо розводили руками.

Ще більше не давала покою книга, з якої мої мамка черпали в дитинстві знання впродовж кількох років…

Тут, залишаючи інтригу за собою, скажу: про дивовижну книгу я таки дізнався. І наскільки це мені дозволено, дещо розповім про неї.

Книга, з якої загадковий професор передавав знання, називалася „Апокаліпсис Слова“ чи простіше, по-нашому, „Одкровення Слова“. „Апокаліпсис“ в перекладі на сучасну мову це ж і означає — „Одкровення“.

Книга „Одкровення Слова“ — це величезний трактат про незвідані людством таїни і лабіринти слова: як при його помочі проникати у невидимі нашому зору світи;

долати за крихітну долю миті немислимі простори;

лікувати вже безнадійні тіло і душу;

досягати безмірної влади над людською свідомістю, а то й цілими народами;

проникати у водні і земні глибини;

викликати на розмову й одвертість звірів, птахів, рослини і дерева…

І ще багато-багато такого, що йменується дуже мовчазним і впертим словом „Таїнство“ чи ще вірніше — „Провидіння“.

Книгу „Одкровення Слова“ написав один із далеких-далеких предтечів Христа Авель Сінайський. Він чомусь — і гадається не без власної, а може і Божої волі — заблукав, а потім зовсім загубився в історії. Але в переказах деяких древніх народів про нього збереглися окремі уривки міфів: як Авель Сінайський, постячись і молячись до Господа, міг рік простояти на розпеченому піску на одній нозі. За цей час сухі вітри нанесли у його волосся насіння різнотрав’я і кущів. І знайшовши благодатну вологу людського поту, на голові Авеля за рік проростали тендітні кущі, трави і дивовижної краси квіти. Проте великий пустельник навіть вустами не поворухнув — такою безмежною і твердою була його віра у Господа. І, очевидно, саме за це Всевишній зіслав на Авеля Одкровення Слова.

Ще інші уривки міфів, але вже зниклих народів, переповідають: книгу „Одкровення Слова“ пророк Авель Сінайський писав власною кров’ю. Кожного ранку він знімав із кактуса найбільшу колючку, пронизував нею один із пальців і тією ж голкою писав книгу. Літери виводив акуратно на пергаменті, вичиненому із шкіри внутріутробних — тобто ще ненароджених — ягнят. Але найцікавіше: писав Авель „Одкровення Слова“ кожного дня, але тільки впродовж дуже короткого часу — од тої миті, коли над пустелею з’являвся перший промінь, й до тих пір, доки сонце повністю не викочувалось із-за обрію. Саме на цей проміжок часу розкривалися небеса і звідти пророк-предтеча чув голоси, які йому пристрасно диктували.

Ще інші очевидці — пастухи, скотоводи і кочівники — розповідали й таке. Коли сходило сонце, його промені, немов розпечені дочервона мечі, пронизували навскрізь Авеля, і з його тіла паруючими струменями била кров, напуваючи спраглу пустельну твердиню. Але святий старець, знемагаючи від неймовірного болю, навіть не стогнав, а пристрасно писав палаючими неземним вогнем руками. А в цей час із небес, немов із розкритого велетенського вікна, одна за одною спливали сліпучо-голубі кульки, в яких були закладені пророчі слова Творця. Над самою головою Авеля диво-кульки розкривалися, вірніше, лускали, розсипаючи навкруги дивовижно ніжну і дзвінку мелодію. Авель спраглими вустами ловив, немов краплі роси, живі слова і пристрасно записував їх на сторінках книги.

А далі небеса, неначе океанські хвилі, змикалися і вмовкали. І тоді Авель знову брався за молитви.

Тому робота над книгою „Одкровення Слова“ тривала майже двісті повних календарних років за новим літочисленням. І весь цей період Авель Сінайський щоранку пронизував голкою кактуса один з пальців і власною кров’ю писав трактат про священнодійство слова.

Як свідчать коментарі і хроніки часів Нерона, останнім словом, яке написав Авель у „Одкровенні Слова“ було слово „Прощення“. Саме цим словом закінчувалася книга, як, власне, і кожне людське життя. А ось починалася книга „Одкровення…“ рідкісним і дивовижним для нашого часу словом „Любов“. Про це мені згодом розповіли вже мої мамка. За їхніми словами, саме словом „Любов“ починається кожна книга, так само, як ним починається і кожне людське життя.

Дивовижний цей весняний світ у миті пробудження. Все навколо тебе якесь таке ніжне, ще непевне і дивиться-роззирається навкруги по-дитячому довірливими очима.

Я спускаюся із Небесі у долину і милуюся липами, на яких несміливо порозкривало дзьобики листячко.

Під рвійним фуканням вітру безугавно тріпотять сотнями зелених крильцят молоденькі черешні. Чиясь благородна рука побілила їх