Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

Нову книгу українського прозаїка із Закарпаття склали дві повісті й оповідання. У повісті-баладі «Коли заговорить каміння» автор через світовідчуття хлопчика-підлітка показує повоєнне закарпатське село, коли тут у складній обстановці, в запеклій боротьбі із старими устоями йшло становлення нової, радянської дійсності. Друга повість «Блудний син повернеться весною» та оповідання написані па матеріалі сучасності. В них письменник роздумує про моральні критерії у нашому житті.

Дмитро Кешеля

ПОРА ГРИБНОЇ ПЕЧАЛІ

КОЛИ ЗАГОВОРИТЬ КАМІННЯ

Повість-балада.

Місячна прелюдія

Прислухаючись до кожного звуку надворі, найменшого шелеху у хаті, він обережно зачинив вхід у схрон. Відтак випростався, полегшено зітхнув, але не встиг зробити кроку, як раптом відчув: страшна, невидима сила сплеснула величезною хвилею за спиною і почала давити на нього.

«Що це? — подумав перестрашено. — Невже божеволію? Але… але я все бачу… розумію… Я при повній свідомості…»

Зібравши останки сил, ледве втримуючись на ногах, увійшов у сіни. Зачерпнув із відра дзбанком води… Пив, давлячись, жадібними ковтками, гамуючи нестерпну жагу. Потім сполоснув лице холодною водою і наче змив марення. Коли стало легше дихати, зайшов у хату. На ліжку, розкинувши вільно руки, немов дитина, спав безтурботним сном батько. Дихав рівно, обличчя навдивовижу спокійне, лагідними променями світились під очима зморшки.

Він підійшов ближче, придивився і раптом помітив, як на батьковім чолі засиніла смужка неба, потім зринула гора Віщунка, а під нею вільно розляглося весняне поле… По ньому поважно ступав, натужуючись над плугом, молодий газда, чимось схожий на батька. Випереджаючи борозну, збоку біг маленький хлопчина, подібний до брата Андрія, понукував батогом корів. Щаслива, розбуджена земля дихала легко, огортаючи орачів теплим маревом — батько і брат то раптово зникали, то знову виринали.

«Це йому сниться, — здогадався. — І, либонь, щось дуже дороге… — Він ніколи не бачив обличчя батька настільки одухотвореним, опроміненим. — А виявляється, доля не така вже й зла, — з гіркою іронією подумав. — Навіть жорстоких робить добрими й щасливими — коли не в житті, то бодай уві сні».

Він ще якийсь час зацікавлено спостерігав за видінням, що спливало на батьковому чолі, потім від якоїсь здогадки стрепенувся, схопив автомат і вибіг із хати у ніч.

Виринувши із глибини саду, він опинився на місячній галявині, що тремтливим сяйвом слалася аж до хати, і мало не скрикнув від різкого світла. Схопився за очі, ледь не випустивши автомат, сахнувся у тінь першої яблуні і миттю приріс до стовбура. Страх, який сплеснув раптово із середини грудей і обморозив тіло, був настільки відчутним, що йому здалося, ніби стукіт власного серця відлунює аж у кроні дерева. За місяць, прожитий у схроні батька, очі настільки призвичаїлись до темряви, що коли вибрався звідти і пірнув у сад, бачив у підзолоченій місяцем пітьмі кожну травинку, кожну гілку, зірвану і кинуту вітром. Дивувало й інше. Тісне підземелля спресувало у його очах уяву про світ, і тепер виділося, що за той час, доки душився у схроні, на поверхні все виросло до неймовірних розмірів. Навіть звичайний кущ бачився йому тепер непролазною хащею. А невгамовний спів цвіркунів, одинокі окрики розбуджених птахів, перешіптування листя у тиші теплої осінньої ночі аж оглушували.

Місць уже не так різко бив світлом, але все ще не давав роззирнутись спокійно, не вселяв певності. Оглядаючись підбіг до перелазу, легко перестрибнув через нього і завмер біля хліва. Звідси до заднього вікна хати можна було рукою сягнути, але він, вислуховуючи свій страх і гучне биття серця, з півгодини стояв незрушно. І коли нарешті повірив у незрадливість ночі, сторожко підкрався до вікна і, припершись до стіни, знову вкляк. Тиша обіцяла йому вдачу. Підніс «шмайсер» до підборіддя, повільно перезарядив і вже впевнено постукав у вікно. У хаті деякий час панувала мовчанка, а потім почувся причаєний скрип ліжка, і у місячному сяйві, що струмувало знадвору через шибки вікон, зринула посеред кімнати біла постать. Стукіт повторився, і постать непевно рушила до вікна. І в цю мить автомат бризнув вогнем.

— О-о-ойй! — пролунав у вікні розпачливий жіночий крик.

«Невже це я її!» — подумав, пронизаний не то жахом, не то гострим болем, і кинувся до саду.

Але тільки перескочив через огорожу, як на все велетенське небо знову спалахнув місяць і пекуче світло вдарило у вічі. Неймовірно білим полум’ям зайнялися довкола нього хмари і палаючими віхтями полетіли вниз, до піщинки осяваючи всю безмежну землю. Навіть соняшники, що вже дотлівали разом із літом на сільських городах, раптом зацвіли, засвітилися і вогненними ручищами потяглися до нього. Хапаючись за повітря, він завертівся на одному місці, а потім кинувся у гущавину саду. Звідси повернув до яруги, з розгону стрибнув у потік і побіг, замиваючи сліди, уверх до лісу. Коли село зосталося далеко на дні ночі, давлячись власними подихами, виповз на берег і впав горілиць на землю, безпомічно розкинувши руки. Якась неприємна, гидка слабість розповзлася тілом, він навіть не міг стиснути зуби, які безперервно цокотіли. І тільки думка, що застрелив не брата, а його жінку, немов роз’ятрена рана, нестерпно боліла, збурунюючи хвилі люті. І сам він тепер був схожий на рану, яка спливала кров’ю впереміш із сукровицею, пекла, дико мучила, не даючи ані життя, ані смерті. Натужившись, перевернувся ниць і, мов шалений, почав роздирати нігтями землю.

— Розкрийся переді мною і проковтни! — застогнав глухо. — Сховай мене від цього світу, будь він проклятий!

— Михайле, це ти! — лунко озвалася темрява із-за старезної липи, що росла за містком на тамтому березі потоку.

Притьмом схопив автомат і наосліп вдарив чергою у голос. Не очікуючи відповіді, скочив у ліщинові зарості і, обдираючи обличчя, метнувся берегом уверх.

— Я Цар, Михайле! Ти чуєш, я Цар! Я впізнав тебе, чуєш мене?! — наздоганяло його із протилежного берега.

Але він не чув нічого, окрім страшного шурхотіння хмизу, що підстьобувало і гнало вперед. Коли врешті закінчилось ліщиння, вибіг на смужку поля, над якою знімався рятівний ліс. І тут знову спалахнув різким світлом місяць.

— Господь би тебе побив! — закричав несамовито і, не тямлячи себе, одну за одною дав автоматні черги в небеса.

Місяць раптом здригнувся, потім загойдався, наче маятник, і, тягнучи за собою вогненний хвіст, бехнувся у потік. Тисячі бризок здійнялись, обдаючи окропом все живе. Але тут із гір надбігли нові хвилі, підхопили світило на долоні, і місяць, стікаючи кров’ю, б’ючись об гостре каміння, швидко поплив у долину, де все лунало й ніяк не могло стихнути:

— Цар упізнав тебе, Михайле! Цар добре тебе затямив! Ніхто ще не сховався на цій землі від недремного ока Царя!

Попелище у пречистих снігах

— Господи! Знову за ніч налетіли! — виглянула, ловлячи долонею позіхи, баба у вікно. — Хай їм буде нівроку, такі чисті і білі, як ангельські крила. Аби лиш на добро. Земля вже третій рік нидіє без врожаю. Гріхи людські