Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Змалку Грицько вирізнявся серед однолітків своєю силою та нестримним бажанням верховодити. Увесь Цареборисів дивувався, що то за чоловік росте. Мав сталеву волю, гострий розум та непримиримість до несправедливості. Старі діди, бачачи щоденні Грицькові витівки, інколи казали: «Росте майбутній отаман. Справжній характерник». А коли настав час боронити рідні терени від червоних, Грицько із шаблею пішов на ворога. Він, «Чорний ворон» Теплинського лісу, той, кого не брали кулі, став страшним сном для ворогів. Невловимий, безсмертний – казали, мати заговорила його від смерті. Але погибель не завжди приходить від кулі…

Ганна Ткаченко
Політ ворона. Доля отамана

© Ткаченко Г. П., 2018

© DepositPhotos.com / alkir_dep, ligora, nature78, petrafler, luanateutzi, I_g0rZh, AlexanderNovikov, labrador, обкладинка, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019

* * * Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу — Тебе любить. Тобі служить, За Тебе вмерти біля стягу. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить. Полкова присяга 2-го Запорізького полку Петра Болбочана
Розділ 1
1

– Бач, Насте, твоє дитя так поспішало на світ Божий, що ти й крикнути не встигла, – про те, що маля з її рук ледь не вислизнуло, тітка Палажка змовчала. – Якби ще по воду пішла, то й біля колодязя загубила б, – стверджувала повитуха, зав’язуючи немовляті пуповину. – А ти кажеш: рано, – сама уважно придивлялась до дитини. – Бач який! Тільки-но вискочив, і вже випинається! Швидкий буде хлопчик, дуже швидкий! – мотала головою й доводила свою справу до кінця. – Оце так подарунок Мусію ми приготували! – підняла немовля на долонях, щоб показати породіллі. – Ти ба, уже й на руках його не втримаю. Здається, скочить і побіжить по хаті, – у самої від радості аж очі блищали. – Без ліку дітей прийняла, а такого не бачила, – вона то кліпала віями, то знову всміхалася. – Раз у нас таке народилося, тоді, може, й про Сірка правда? – згадала колись почуте. – Старий Андрон розповідав, що той, тільки-но народившись, схопив пиріжок і з’їв його? Мабуть, таки було декілька зубів у його роті, просто так люди не стали б вигадувати. А що, часом одна мати таких різних народить, що й сама дивується. У тебе теж ті хлопці не такі були, спокійніші, а це якесь бісеня ти виносила, – сама й не переставала милуватися ним. – Радій, Мусію, третій син, та ще який! – голосно вигукнула, неначе він стояв за дверима чи у дворі за вікном. А сповивши новонародженого, поклала біля матері.

– Давай йому цицю, бо крику вже повна хата. А ти кажеш: недоношене! – і цього разу вона не хмурила брови, страх як не любила спокійних та вайлуватих. – Шукай її швидше, а то й вуха позакладало, – підганяла Настю. – Коли довго кричатиме, з хрестинами не відкладай, після обіду неси його до церкви. Якщо несила буде, мені перекажеш, я й сама все зроблю. Зараз же сусідчиній дочці накажу вдома сидіти. Такої хрещеної матері ні в кого не буде – не дівка, а писанка красна. Як одягне вишиту сорочку, плахту, узує червоні чобітки, а на шию – червоне намисто, то хоч картину з неї малюй.

Поки вона збуджено про це говорила, Настя про своє думала.

– І де того Мусія нечистий носить?

Здивувалася й сама, коли таке з її вуст злетіло. Поглядала й раніше на маленьке віконце, тепер і зовсім не відривала від нього очей, неначе чоловік ось-ось мав під’їхати до їхнього двору.

– Обіцяв перед Покровою повернутися, а вже й Казанська минула, – аж зітхнула бідолашна. – І що думати: усе частіше зривається сніг, заморозки все дужчі, а його й досі нема. Хоч би не замерз у дорозі, – навіть покусані губи тремтіти починали.

– Бач, кажеш одне, а думаєш про інше, – не складно було Палажці про все здогадатися. – Сердита, поки не відчинить чоловік двері, а потім куди все й дінеться – защебечеш, мов пташка навесні: мій любий, мій дорогенький, – сама аж очі примружила, уявляючи їхню зустріч. – І нічого, що він тобі по плече, зате який жилавий – щойно сніг зійшов, так і подався в Таврію на заробітки. Важка робота – тягати мішки на плечах, але заради тебе та дітей за тридев’ять земель іде по копійку. Навіть чумакувати, кажуть, легше, одне тільки – спробуй зароблене додому довезти, бо що не балка, то й бандити. Правда, їх і під боком вистачає – у Государевій неподалік Святих гір. Ще такого не було, щоб рік минув, а там нікого не обібрали. І що за місцина, скажи, така?! Тут тобі Богу моляться, а поряд грабують. І це ж відколи! Ще мій дід переказував, як у сиву давнину там харцизи промишляли. З козаків вони, на Донбасі жили, але жодній владі не підкорялися – ні московській, ні запорозькій. То, може, нинішні від них і пішли? – таке сказала, що й самій дивно стало. – Нападали й на послів, коли ті на Москву їхали. Навіть государеву казну пограбувати примудрилися, яку й тепер тут шукають, та так в одному місці берег Сіверського Дінця перекопують, що й трава там рости не встигає. А що, охочих дармовим поласуватися й зараз багато. Дивно тільки: п’ять століть минуло, а ніхто й досі ту казну не знайшов.

Хоча й любила вона поговорити, але за свою справу не забувала, тож, довівши все до кінця, зітхнула з полегшенням і тричі перехрестилася на святий куток.

– Дякуй Богові й ти, Насте, – наставляла породіллю, – та частіше цицькою рота малому закривай, – знову ніби приклеїла на своє обличчя усмішку. – Треба ж якось Мусія дочекатися, – зиркнула довкола, переконавшись, як багато роботи в цій хаті. – Здається мені, що він уже близько. Може, завтра по обіді й побачиш його під своїм двором.

Їй завжди хотілося завершити свою справу чимось заспокійливим, тому й цю госпóду не могла залишити, поки не запанує тут радість, від якої навіть у нетопленій хаті затишно стає. Не сестра вона їй, не племінниця і навіть не далека родичка, а просто рідна душа.

– Ні, не завтра, а сьогодні, – породілля аж схопитися хотіла. – Сьогодні після обіду, – так упевнено сказала, неначе він сам сповістив їй про своє повернення.

Високо піднявши брови, повитуха їх так і не опустила, а збираючись додому, проказала наступне:

– А от цікаво, хто ж із нас вгадав – сьогодні чи завтра?! Гм… побачимо. А втім, яка різниця, аби здоровим повернувся та не з порожніми руками, – додала по хвилі. – За зиму відігріється вдома, господарство доведе до ладу, а по весні знову почимчикує, – багато вона знала про життя заробітчан та їхніх родин, яких тут було чимало.

– Отак і живемо – з ранньої весни й до пізньої осені я сама, а він