Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

юні постави вапном, і тепер деревцята стоять обабіч дороги, немов дівчатка-підлітки у дорогих заграничних панчішках.

І загалом — листя на деревах, і трави по землі, і кущі диких троянд і терну — ще не палахкотять густими зеленими барвами, як це буває влітку, а ніжно-ніжно світяться молоденькими, навіть сказати б — безпорадними жовтувато-трепетними кольорами. І від того весняний світ мені когось нагадує… щось таке живе… лагідне… Ага! Згадав! Весняний світ мені нагадує пухкеньке маленьке пітятко-курчатко, що тільки-но вилупилося із яйця і ще непевно стоїть на ногах.

А он і наша добра мамка-берегиня гора Ловачка. П’янко-щаслива, розімліла од весняного захмілля, розляглась собі перед нашими Небесі і дрімає, тихо посопуючи. Огорнута молоденьким серпанком, тепер наша Ловачка нагадує велетенську голубу кішку, що, поклавши голову на лапки, хитро і пильно дивиться у бік Мукачева — ану ж, чи не завелися там у славному вароші, над ще славнішою рікою Латорицею якісь капосні миші.

Йдучи через цей весняний світ назустріч із мамкою до діда Наполійона, намагаюся оминати село, особливо ті її частини, що йменуються Палестиною й Аргентиною.

Ще з минулого року тут вся наша родина Данків, як тепер би сказали, — „персона нон грата“, а по-нашому — „як вас тутки ще раз увидимо, ноги вам поламлемо!..“

Як на мою думку, історія ця не стільки повчальна, як весела і життєстверджуюча. І від нічого робити, доки дійду до обійстя діда Наполійона, мушу вам розказати. А кому нецікаво — можете пропустити цю главу і не читати!

* * *

Через усю західну околицю наших Небесі, наче глибокий шрам вздовж лиця древнього воїна, пролягав глибокий яр, названий Бентовим. Найпевніше, це було колишнє русло доісторичної ріки, котра ще в Біблейські часи текла із Едему через земні простори.

Так само ще з святих часів по обидва береги Бентового ярку росли дивовижні сливи. Їх у нас йменували райськими вічками. Видно, ще у безгрішну пору благородні води принесли сюди із Едемського саду насіння дерев і розсіяли його по берегах. Із зерняток проклюнулось насіння, явились ростки і вже тисячоліттями, мужньо переживши навіть Ноїв потоп, із нами на Небесі вікували дивовижні сливові дерева. Вони сягали у височінь на десяток метрів, були рівненькими, як струни, і гладко відполірованими, як держаки пишних бойових знамен. Незвичним було і листя — воно нагадувало довгі, пухнасті зелені вії. Самі ж плоди за формою були схожими на голубі морські мушлі. У сонячну днину, коли вітер розчісував крони, листя починало тріпотіти, і з-під зелених пухнастих вій тобі починали дивно усміхатися райські вічка. Це було захоплююче, трепетне і водночас досить моторошне видовище: ти насправді відчував на собі погляд сотень живих очей. Тоді я згадував розповідь баби Фіскарошки про багатоокого Ангела.

Мало хто знає: коли помирає людина — до неї першим являється всевидющий Ангел. Його тіло і крила, наче живими діамантами, всуціль усіяні очима… І коли всевидющий Ангел бачить, що перед ним людина дуже грішна, але має ще можливість спокутувати провину, він може повернути покійника до життя. Але це відбувається тільки за однієї умови: якщо Ангел забирає від грішника його очі, а натомість дарує пару очей із власного тіла. І тоді прозріває грішник. Він повертається у життя, проте світ побачить уже зовсім іншими очима… Діяння його у житті стають протилежними тим, що чинив впродовж першого життя. Очі всевидющого Ангела починають зігрівати льодяне серце грішника, освітлювати його темну і жорстоку душу. І тоді, як свідчить життєпис людських діянь, із проклятих розбійників стають великі праведники, безнадійні блудниці перероджуються у смиренних благодійниць і вірних берегинь домашнього вогнища…

І тепер, наприкінці літа, коли на сливах дозрівали плоди, якісь по-язичеськи стрункі дерева мені завжди нагадували всевидющих Ангелів. Тисячі літ тому прийшли вони із Едемського саду, принісши на собі прозріння для грішників. Тисячі літ стоять Ангели всевидющі на наших Небесі, вишикувавшись шеренгами на берегах мертвого русла колишньої райської ріки.

І тисячі літ чекають ці печальні всевидющі Ангели на людину, яка по смерті ще може повернутися до життя і, отримавши нові очі, спокутувати гріхи. Проте теперішні люди за свого єдиного життя грішать так жорстоко і багато, що нема їм, очевидно, ніякого прощення і можливості отримати від Ангелів прозріння і благословення на повернення до нового буття. Тому сьогодні, на відміну від тих часів, коли по землі ходив Христос, ми ніколи не чуємо про дивовижне воскресіння із мертвих і дивовижне людське прозріння.

Проте найбільше і ніким не розгадане таїнство творилося із деревами весною. Вони зацвітали, коли по схилах Небесі ще лежали острівки лінивих і замурзаних снігів. Власне, дерева навіть не зацвітали, а вибухали. Зранку, скажімо, зовсім голі, сірі й роздратовано-депресивні, а під обід — під кліп ока — їх наче накривала із небес кремово-рожева повінь. Це був цвіт, як вогонь — гарячий і спопеляючий, як крик — відчайний і благаючий, як остання любов — жагуча і печальна, як молитва — всеочищаюча і всепрощаюча. Самі ж квіти райських вічок навіть і близько не нагадували цвіт плодових дерев. Вони були схожі на мініатюрні, наче різьблені ювеліром із мармуру, рожеві лілеї. Від легенького подиху вітру квіточки починали видавати звуки, схожі на голоси безтурботних немовлят. Але не тільки у цьому таїлася загадка диво-цвітіння едемських дерев над Бентовим ярком. Вона була і в запахах, що проміннями розливалися над усіма Небесі, а далі розтікалися навколишніми долинами. Ті пахощі ніхто ні з чим у земному бутті так і не міг порівняти. Вони асоціювалися у кожної людини не стільки з ароматами, як із дивними спогадами. І навіть не із теперішнього, а з якогось загадкового, давно минулого життя — це були спогади про втрачений рай. І, вдихаючи пахощі едемських дерев, одні починали пристрасно молитись, другі безутішно плакати, а ще інші — умовкали і на лицях їх застигали печально-загадкові посмішки.