Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

у статті професора Жіганича висловлювались сумніви, чи насправді команда й пасажири нічого не пам’ятали і не бачили?

Річ у тім, що коли „Евеліна“ після довгих блукань таки прибула до місця призначення, капітан і його помічники одразу подалися в монастирі і згодом стали монахами. І взагалі жоден із членів екіпажу „Евеліни“ більше не ступив на борт корабля і не вийшов у море.

Про долю пасажирів „Евеліни“ не йшлося. Але професор резонно запитував: що ж могли такого побачити екіпаж і пасажири, якщо одні далися в монастир, другі зареклися виходити у море, а інші невідомо як розчинились у світі… І головне — всі мовчать!

І тоді я згадав розмову баби Фіскарошки із бабою Наполійонкою, яку почув у дитинстві:

— Оленко, чого ви ходите вічно така задумана… Якась ніби не від світу сього? — питала Фіскарошка.

— Ой, небого Марько, те, што ми виділи… — баба Олена підняла очі і глянула в небеса, — послі того, што ми виділи там, в окіяні — сей світ уже лем суєта суєт…

— А што ви виділи? — настоювала Фіскарошка.

— Того мені… і нікому не дано сказати, — похитала сумно головою баба Олена.

— А то є штось страшне? — невгавала Фіскарошка.

— Та ні, Марько… наоборот, — осяйнулась стриманою посмішкою баба Олена… — Скажу вам лем єдно: якшто то є тот світ, куди йдемо послі смерті, то мені не страшно вмирати! Айбо більше, Марько, нигда в жизни мене про сесе не звідайте!

Повернувшись із Америки, молоде подружжя оселилось у Петрової тітки Калини. Її обійстя самотніло на невеличкому лагідному пагорбі між присілками Палестиною і Бразилією. Одинока і бездітна семидесятирічна Калина одразу переписала майно на молодят із надією: у скрутну хвилину подадуть їй горня води і скибку хліба, а коли душі наспіє час стати перед Всевишнім, поховають достойно тлінне тіло. Газдівний, вмілий на руки, невтомний до роботи, дід Петро із перших днів закасав рукави і взявся за газдівство. І невдовзі на місці старенької халупи постала пишна, могутня, як на той час, споруда — викладена із цегли, із цифрованим розкішним дерев’яним ганком і, головне, крита нержавіючим залізом. Таке собі міг дозволити рідко хто навіть із „американтошів“ — тобто тих, хто повернувся із заробітків з Америки. А далі до обійстя почали помаленьку прикуплятись поля, виноградники, сінокоси… Вони були достоту такими, якими їх бачив дід Петро серед океанських просторів, повертаючись на фатальній „Евеліні“ із Америки додому — ситими, тучними, багатими…

Як згадували на наших Небесі, мою мамку до семи років ніхто із „живущих і здравствующих“ у селі і присілках жодного разу не бачив. Усі знали: у Петра Наполійона є і росте дочка Анна. Проте ніхто не міг пригадати, аби вона потрапила комусь на очі. Навіть молодшу доньку, мамину сестру Магдалину, яка з’явилася на світ через два роки тут, на обійсті Калини, постійно бачили і біля хати, і в селі, і з родиною у полі.

Вперше моя мамка з’явилась на людях, коли пішли до школи. Баба Фіскарошка, яка привела тоді до школи свого тумануватого либухуря, тобто мого майбутнього нянька — через багато літ так згадувала про свої перші враження від зустрічі із майбутньою невісткою і моєю мамкою:

— Твою маму привезли до школи на кочії,[74] запряженій парадними кіньми. Наполійон взяв її на руки, ізсадив на землю і туйки усі перший раз увіділи її. Дівочка була худенькою, але така красива, що слова блідли. І очі сині… То даже не очі були, а очища… майже на все лице. Мені привиділося: то не дівча, а перший голубий растик з-під снігу. Отака вона була — як снігова чічка з голубими очиськами.

Щоправда, мої майбутні мамка дорогу до школи не довго топтали. Через кілька днів дівча з владною певністю заявило: цю науку вона уже давно опанувала і їй нецікава школа. І загалом, істинні знання пізнаються зовсім по-іншому…

Дід надто дорожив дочкою і постійно корився її примхам. Тому невдовзі за великі гроші найняв у Мукачеві для Анни професора. І тут спливає ще одна загадкова обставина.

Коли через багато літ я спробував дізнатися, що ж то був за професор і як бодай він приблизно виглядав — ніхто не міг нічого сказати і навіть пригадати. Усі водночас твердили: мою майбутню мамку вчив професор із Мукачева і кожного дня він на велосипеді приїжджав до обійстя діда Наполійона і впродовж дня займався із ученицею. Люди до деталей пам’ятали: на якому велосипеді їздив професор і навіть те, як він постійно жалівся на вітер. Мовляв, їде до села — вітрисько в обличчя, повертається до Мукачева — вітрисько змінює напрям і знову чинить страшний опір. Мої співрозмовники постійно згадували і про книгу… Всього-на-всього одну книгу, загорнуту у яскравочервоний шовк, з якої кілька років поспіль мукачівський професор передавав знання моїй матері. Він її — ту загадкову книгу-фоліант — постійно тримав під лівою рукою, а правою правив кермом велосипеда. Ще багато інших подробиць розповідали люди. А ось головного: як виглядав сам професор і ким він був — ніхто згадати не міг. Так, наче всім дочиста витерло із пам’яті. Навіть через багато-багато літ, коли стану дорослим, дідо Петро до подробиць розповість про деталі зустрічі із професором біля мукачівського базару: який був день, погода, чим торгували на ринку…

Професор сам підійшов до діда із-за спини, поклав йому руку на плече і сказав:

— Правда, ви мене шукаєте, чоловіче?