Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

— Ні, — шуцман наморщив лоба, — він там, я пригадую, переніс коляску якійсь жінці. Дитячу коляску. Ні, я не допомагав, я був поряд.

— Вона стояла біля чемоданів?

— Хто? Коляска?

— Ні. Жінка.

— От цього я не пригадую. По-моєму, там лежали якісь чемодани, але про чемодани я точно не пригадую. Я запам'ятав коляску, бо вона розвалилася, і цей пан зібрав її й відніс до тротуару, на другий бік вулиці.

— Навіщо? — спитав Мюллер.

— А там було безпечніше, і пожежники стояли на нашому боці. А в пожежників шланги, вони могли попсувати цю колясочку, і тоді дитині ніде було б спати, а так жінка потім поставила цю коляску в бомбосховищі, і дитя там спало — я бачив…

— Спасибі, — сказав Мюллер, — ви нам дуже допомогли. Ви вільні.

Коли шуцман вийшов, Мюллер сказав Айсману:

— Решту звільнити.

— Там має бути ще підстаркуватий чоловік, — сказав Штірліц, — він теж підтвердить.

— Гаразд, досить, — поморщився Мюллер. — Досить.

— А чому не запросили тих, хто стояв у загоні першого оточення, коли мене завернули?

— Це ми вже з'ясували, — сказав Мюллер. — Шольц, вам усе точно підтвердили?

— Так, обергрупенфюрер. Показання Хельвіга, який того дня розподіляв наряди й контактував із службою вуличного руху, вже надійшли.

— Спасибі, — сказав Мюллер, — ви всі вільні.

Шольц і Айсман попрямували до дверей, Штірліц рушив слідом за ними.

— Штірліц, я вас затримаю ще на хвилину, — зупинив його Мюллер.

Він діждався, поки Айсман і Шольц вийшли, закурив, ступив до столу. Сів на краєчок — всі співробітники гестапо перейняли в нього цю манеру — і спитав:

— Ну гаразд, дрібниці сходяться, а я вірю дрібницям. Тепер дайте мені відповідь на одне запитання: де пастор Шлаг, мій дорогий Штірліц?

Штірліц прикинувся здивованим. Він рвучко обернувся до Мюллера й сказав:

— З цього й треба було починати!

— Мені краще знати, з чого починати, Штірліц. Я розумію, що ви перехвилювались, але не слід забувати про такт…

— Я дозволю собі розмовляти з вами відкрито.

— Дозволите собі? А як — я?

— Обергрупенфюрер, я розумію, що розмови Бормана по телефону лягають на стіл рейхсфюрера після того, як їх перегляне Шелленберг. Я розумію, що ви не можете не виконувати наказів рейхсфюрера. Навіть якщо їх інспіровано вашим другом і моїм шефом. Я хочу вірити, що водія Бормана заарештувало гестапо за прямим наказом згори. Я певен, що вам наказали заарештувати цю людину.

Мюллер ліниво глянув в очі Штірліца, і Штірліц відчув, як шеф гестапо весь внутрішньо напружився, — він чекав усього, тільки не цього.

— Чому ви вважаєте… — почав був він, але Штірліц знову перепинив його:

— Я розумію, вам доручили скомпрометувати мене — будь-яким способом, щоб я не міг більше зустрічатися з партайгеносе Борманом. Я бачив, як ви намічали наш сьогоднішній день, — у вас було все, як завжди, але в вас не було натхнення, тому що ви розуміли, кому вигідно і кому невигідно покласти край моїм зустрічам з Борманом. Зараз у мене немає часу: я сьогодні зустрічаюсь з Борманом. Я не думаю, щоб вам було вигідно прибрати мене.

— Де ви зустрічаєтесь з Борманом?

— Коло музею природознавства.

— Хто буде за кермом? Другий шофер?

— Ні. Ми знаємо, що його завербував через гестапо Шелленберг.

— Хто це «ми»?

— Ми — патріоти Німеччини й фюрера.

— Ви поїдете на зустріч у моїй машині, — сказав Мюллер, — так для вас буде безпечніше.

— Спасибі.

— У портфель ви покладете диктофон і запишете всю розмову з Борманом. І обговоріть з ним долю шофера. Це правда: мене примусили заарештувати шофера й застосувати до нього третій ступінь залякування. Потім ви повернетеся сюди, і ми прослухаємо запис розмови разом. Машина ждатиме вас там же, коло музею.

— Це нерозумно, — відповів Штірліц, швидко прикинувши в думці всі можливі повороти ситуації. — Я живу в лісі. Ось вам мій ключ, їдьте туди. Борман підвозив мене додому минулого разу: коли б шофер признався в цьому, сподіваюся, ви не мучили б мене ці сім годин.

— А може, мені довелося б виконати наказ, — сказав Мюллер, — і ваші муки припинилися б сім годин тому.

— Коли б це сталося, обергрупенфюрер, ви лишилися б сам на сам з багатьма ворогами тут, у цьому домі.

Уже коло дверей Штірліц запитав:

— До речі, в цій комбінації, яку я затіяв, мені дуже потрібна росіянка. Чому ви не привезли її? І навіщо такий безглуздий фокус з шифром із Берна?

— Між іншим, не так усе це й безглуздо, як вам здалося. Ми обміняємося враженнями у вас, коли зустрінемося після вашої розмови з Борманом.

— Хайль Гітлер! — сказав Штірліц.

— Та годі вам, — буркнув Мюллер, — у мене й так дзвенить у вухах…

— Я не розумію… — ніби наткнувшись на якусь невидиму перепону, зупинився Штірліц, не приймаючи руки з масивної мідної ручки, врізаної в чорні двері.

— Облиште. Все ви прекрасно розумієте. Фюрер неспроможний приймати рішення, і не треба плутати інтересів Німеччини з особою Адольфа Гітлера.

— Ви усвідомлюєте…

— Так, так! Я усвідомлюю! Тут нема апаратури прослухування, а вам ніхто не повірить, якби ви передали мої слова, — та ви й не наважитесь їх комусь передати. Але ви — якщо не граєте більш тонкої гри, ніж та, яку хочете нав'язати мені, — затямте: Гітлер привів Німеччину до кагастрофи. І я не бачу виходу з цього становища. Розумієте? Не бачу. Та сядьте ви, сядьте… Ви що, думаєте — у Бормана є свій план порятунку? План, який різниться від планів рейхсфюрера? Люди Гіммлера за кордоном під ковпаком, він від агентів вимагав діла, він не беріг їх. А жодної людини з борманівських німецько-американських, німецько-англійських, німецько-бразільських інститутів не було заарештовано. Гіммлер не зміг би зникнути в цьому світі. Борман може. Ось про що подумайте. І поясніть ви йому — подумайте тільки, як це зробити тактовніше, — що без професіоналів, коли все кінчиться крахом, йому не обійтися. Більшість грошових вкладів Гіммлера в іноземних банках — під ковпаком союзників. А в Бормана вкладів у сто крат більше, і ніхто про них не знає. Допомагаючи йому тепер, обумовлюйте й собі гарантії на майбутнє, Штірліц. Золото Гіммлера — це дрібниці. Гітлер чудово розумів, що золото Гіммлера служить близькій, тактичній меті. А от золото партії, золото Бормана — воно не для вошивих агентів і перевербованих міністерських шоферів, а для тих, хто через деякий час зрозуміє, що немає іншого шляху до миру, крім націонал-соціалізму. Золото Гіммлера — це плата переляканим мишенятам, котрі, зрадивши, п'ють і розпутничають, щоб погасити в собі страх.