Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він уважно переглянув прізвища людей, внесених до списків на «ізоляцію». Він знайшов багато своїх співробітників. Під номером «142» був штандартенфюрер СС Штірліц.
Те, що Мюллера викреслили із списків, а Штірліца залишили, свідчило про страшенну хапанину й безладдя, які панували під час евакуації партійного архіву. Вказівка внести корективи в списки надійшла від Бормана за два дні до евакуації, але в поспіху прізвище Штірліца пропустили. Це й урятувало Штірліца — не від «ізоляції» від рук довірених людей Бормана, а від «ліквідації» людьми Шелленберга…
13.3.1945 (17 годин 02 хвилини)
— Щось трапилося? — запитав Штірліц, коли Мюллер повернувся в підземелля. — Я чомусь хвилювався…
— Правильно робили, — погодився Мюллер. — І я хвилювався.
— Я згадав, — сказав Штірліц.
— Що саме?
— Звідки на чемодані росіянки могли бути мої пальці… Де вона, до речі? Я думав, ви влаштуєте нам побачення. Так би мовити, очну ставку.
— Вона в лікарні. Скоро її привезуть.
— А що з нею сталося?
— З нею нічого… — Просто, щоб вона заговорила, Рольф перестарався з дитиною.
«Бреше, — зрозумів Штірліц. — Він не посадив би мене на розтяжку, якби Кет заговорила. Він поруч з правдою, але бреше».
— Гаразд, поки ще є час.
— Чому «поки»? Час просто ще є.
— Час поки ще є, — повторив Штірліц. — Якщо вас дійсно цікавить ця катавасія з чемоданом, то я згадав. Це коштувало мені ще кількох сивих волосин, але правда завжди торжествує — це моє переконання.
— Радісний збіг наших переконань. Викладайте факти.
— Для цього ви повинні викликати всіх поліцейських, які стояли в зоні охорони на Кепенікштрасе і Байоретерштрасе, — я там зупинився, і мені не дозволили проїхати, навіть коли я показав жетон СД. Тоді я поїхав в об'їзд. Там мене також зупинили, і я потрапив у затор. Я пішов подивитися, що сталося, і поліцейські — молодий, але, мабуть, серйозно хворий хлопець, очевидно, туберкульозник, і його напарник, того я не дуже добре запам'ятав, — не дозволили мені пройти до телефону, щоб подзвонити Шелленбергу. Я пред'явив їм жетон і пішов дзвонити. Там стояла жінка з дітьми, і я виніс їй з руїн коляску. Потім я переніс далі від вогню кілька чемоданів. Пригадайте фотографію чемодана, знайденого після того, як бомбили. Раз. Зіставте його виявлення з адресою, за якою жила радистка, — два. Викличте поліцейських з охорони, які бачили, як я допомагав нещасним переносити їхні чемодани, — три. Якщо хоч один з моїх доказів буде безпідставний, дайте мені пістолет з одним патроном: свою невинність нічим іншим я не зможу довести.
— Хм, — посміхнувся Мюллер. — А що? Давайте спробуємо. Спочатку послухаємо наших німців, а потім порозмовляємо з вашою росіянкою.
— З нашою росіянкою! — теж посміхнувся Штірліц.
— Гаразд, гаразд, — сказав Мюллер, — не хапайте мене за язик…
Він вийшов, щоб подзвонити начальнику школи фюрерів поліції оберштурмбанфюреру СС доктору Хельвігу, а Штірліц усе ще аналізував ситуацію: «Навіть якщо вони зламали дівчину — а він навмисне сказав про її сина: вони могли мучити маленького, і вона не витримала б цього, але щось у них зірвалося, інакше вони привезли б Кет сюди… Якщо Плейшнер у них — вони також не ждали б: у таких випадках зволікати безглуздо, випускаєш ініціативу».
— Вам їсти давали? — спитав Мюллер, повернувшись. — Може, підобідаємо?
— Пора б, — погодився Штірліц.
— Я попросив принести нам щось зверху.
— Спасибі. Викликали людей?
— Викликав.
— У вас поганий вигляд.
— Е, — махнув рукою Мюллер. — Добре, що взагалі живу. А чому ви хитро сказали «поки»? «Поки є час»… Кажіть — чого вже там…
— Зразу після очної ставки, — відповів Штірліц. — Зараз немає смислу. Якщо мою правоту не підтвердять — немає смислу говорити.
Відчинилися двері, і охоронник приніс піднос, накритий білою накрохмаленою серветкою. На підносі стояла тарілка з вареним м'ясом, масло і два яйця.
— У такій тюрмі, та ще в підвалі, я погодився б поспати деньок другий. Тут навіть не чути, коли бомблять.
— Поспите ще.
— Спасибі, — засміявся Штірліц.
— А що? — усміхнувся Мюллер. — Серйозно кажу… Мені подобається, як ви тримаєтесь. Випити хочете?
— Ні. Спасибі.
— Взагалі не п'єте?
— Боюсь, що вам відомо навіть, який-коньяк я полюбляю.
— Не вважайте себе фігурою, рівною Черчіллю. Тільки про нього я знаю, що він любить російський коньяк більше від усіх інших. Добре. Як хочете, а я вип'ю. Почуваю я себе справді не дуже добре.
…Мюллер, Шольц і Штірліц сиділи в порожньому кабінеті слідчого Холтоффа на стільцях, поставлених попід стіною. Оберштурмбанфюрер Айсман відчинив двері і ввів поліцейського.
— Хайль Гітлер! — вигукнув той, побачивши Мюллера в генеральській формі.
Мюллер нічого йому не відповів.
— Ви не знаєте нікого з цих трьох людей? — спитав Айсман поліцейського.
— Ні, — відповів поліцейський, з острахом покосившись на колодку орденів і рицарський хрест на френчі Мюллера.
— Ви ніколи не зустрічались ні з ким з цих людей?
— Як мені здається, ні разу не зустрічався.
— Можливо, ви зустрічалися мимохідь, коли бомбили, де стояли в оточенні, біля зруйнованих будинків?
— У формі приїжджали, — відповів поліцейський, — багато в формі приїжджало дивитися руїни. А пригадати конкретно не можу…
— Ну, спасибі. Запрошуйте далі.
Коли поліцейський вийшов, Штірліц сказав:
— Ваша форма їх збиває. Вони тільки вас бачать.
— Нічого, не зіб'є, — відповів Мюллер. — Що ж мені, сидіти голим?
— Тоді нагадайте їм конкретне місце, — попросив Штірліц. — Інакше їм важко пригадати — вони ж стоять на вулицях по десять годин на день, їм усі люди здаються однаковими.
— Добре, — погодився Мюллер, — цього ж ви не пригадуєте?
— Ні, цього я не бачив. Я згадаю тих, кого бачив.
Другий поліцейський теж нікого не впізнав. Тільки сьомим увійшов той хворобливий молодий шуцман, мабуть, туберкульозний.
— Ви когось бачили з цих людей? — спитав Айсман.
— Ні. По-моєму, ні…
— Ви стояли в загоні оточення на Кепенікштрасе?
— Ах, так, так, — зрадів щуцман, — оцей пан показував свій жетон. Я пропустив його до пожарища.
— Він просив вас пропустити його?
— Ні… Просто він показав свій жетон, він у машині їхав, а я нікого не пускав… І він пройшов… А що? — раптом злякався шуцман. — Коли він не мав права… Я знаю наказ — пропускати всюди людей з СД й гестапо.
— Він мав право, — сказав Мюллер, підвівшись із стільця, — він не ворог, не думайте. Ми працюємо всі разом… Він там що, шукав породіллю на пожарищі? Він цікавився долею нещасної?
— Ні… Ту породіллю відвезли ще вночі, а він приїхав уранці.
— Він шукав речі цієї нещасної жінки?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сімнадцять спалахів весни», після закриття браузера.