Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Сімнадцять спалахів весни 📚 - Українською

Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

208
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Сімнадцять спалахів весни" автора Юліан Семенов. Жанр книги: Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 80
Перейти на сторінку:
які стали таємницями особистими. Таких, як я, треба виводити з життя — нагально й швидко… Як Гейдріха. Я певен, що його знищили наші…»

Він уважно переглянув прізвища людей, внесених до списків на «ізоляцію». Він знайшов багато своїх співробітників. Під номером «142» був штандартенфюрер СС Штірліц.

Те, що Мюллера викреслили із списків, а Штірліца залишили, свідчило про страшенну хапанину й безладдя, які панували під час евакуації партійного архіву. Вказівка внести корективи в списки надійшла від Бормана за два дні до евакуації, але в поспіху прізвище Штірліца пропустили. Це й урятувало Штірліца — не від «ізоляції» від рук довірених людей Бормана, а від «ліквідації» людьми Шелленберга…

13.3.1945 (17 годин 02 хвилини)

— Щось трапилося? — запитав Штірліц, коли Мюллер повернувся в підземелля. — Я чомусь хвилювався…

— Правильно робили, — погодився Мюллер. — І я хвилювався.

— Я згадав, — сказав Штірліц.

— Що саме?

— Звідки на чемодані росіянки могли бути мої пальці… Де вона, до речі? Я думав, ви влаштуєте нам побачення. Так би мовити, очну ставку.

— Вона в лікарні. Скоро її привезуть.

— А що з нею сталося?

— З нею нічого… — Просто, щоб вона заговорила, Рольф перестарався з дитиною.

«Бреше, — зрозумів Штірліц. — Він не посадив би мене на розтяжку, якби Кет заговорила. Він поруч з правдою, але бреше».

— Гаразд, поки ще є час.

— Чому «поки»? Час просто ще є.

— Час поки ще є, — повторив Штірліц. — Якщо вас дійсно цікавить ця катавасія з чемоданом, то я згадав. Це коштувало мені ще кількох сивих волосин, але правда завжди торжествує — це моє переконання.

— Радісний збіг наших переконань. Викладайте факти.

— Для цього ви повинні викликати всіх поліцейських, які стояли в зоні охорони на Кепенікштрасе і Байоретерштрасе, — я там зупинився, і мені не дозволили проїхати, навіть коли я показав жетон СД. Тоді я поїхав в об'їзд. Там мене також зупинили, і я потрапив у затор. Я пішов подивитися, що сталося, і поліцейські — молодий, але, мабуть, серйозно хворий хлопець, очевидно, туберкульозник, і його напарник, того я не дуже добре запам'ятав, — не дозволили мені пройти до телефону, щоб подзвонити Шелленбергу. Я пред'явив їм жетон і пішов дзвонити. Там стояла жінка з дітьми, і я виніс їй з руїн коляску. Потім я переніс далі від вогню кілька чемоданів. Пригадайте фотографію чемодана, знайденого після того, як бомбили. Раз. Зіставте його виявлення з адресою, за якою жила радистка, — два. Викличте поліцейських з охорони, які бачили, як я допомагав нещасним переносити їхні чемодани, — три. Якщо хоч один з моїх доказів буде безпідставний, дайте мені пістолет з одним патроном: свою невинність нічим іншим я не зможу довести.

— Хм, — посміхнувся Мюллер. — А що? Давайте спробуємо. Спочатку послухаємо наших німців, а потім порозмовляємо з вашою росіянкою.

— З нашою росіянкою! — теж посміхнувся Штірліц.

— Гаразд, гаразд, — сказав Мюллер, — не хапайте мене за язик…

Він вийшов, щоб подзвонити начальнику школи фюрерів поліції оберштурмбанфюреру СС доктору Хельвігу, а Штірліц усе ще аналізував ситуацію: «Навіть якщо вони зламали дівчину — а він навмисне сказав про її сина: вони могли мучити маленького, і вона не витримала б цього, але щось у них зірвалося, інакше вони привезли б Кет сюди… Якщо Плейшнер у них — вони також не ждали б: у таких випадках зволікати безглуздо, випускаєш ініціативу».

— Вам їсти давали? — спитав Мюллер, повернувшись. — Може, підобідаємо?

— Пора б, — погодився Штірліц.

— Я попросив принести нам щось зверху.

— Спасибі. Викликали людей?

— Викликав.

— У вас поганий вигляд.

— Е, — махнув рукою Мюллер. — Добре, що взагалі живу. А чому ви хитро сказали «поки»? «Поки є час»… Кажіть — чого вже там…

— Зразу після очної ставки, — відповів Штірліц. — Зараз немає смислу. Якщо мою правоту не підтвердять — немає смислу говорити.

Відчинилися двері, і охоронник приніс піднос, накритий білою накрохмаленою серветкою. На підносі стояла тарілка з вареним м'ясом, масло і два яйця.

— У такій тюрмі, та ще в підвалі, я погодився б поспати деньок другий. Тут навіть не чути, коли бомблять.

— Поспите ще.

— Спасибі, — засміявся Штірліц.

— А що? — усміхнувся Мюллер. — Серйозно кажу… Мені подобається, як ви тримаєтесь. Випити хочете?

— Ні. Спасибі.

— Взагалі не п'єте?

— Боюсь, що вам відомо навіть, який-коньяк я полюбляю.

— Не вважайте себе фігурою, рівною Черчіллю. Тільки про нього я знаю, що він любить російський коньяк більше від усіх інших. Добре. Як хочете, а я вип'ю. Почуваю я себе справді не дуже добре.

…Мюллер, Шольц і Штірліц сиділи в порожньому кабінеті слідчого Холтоффа на стільцях, поставлених попід стіною. Оберштурмбанфюрер Айсман відчинив двері і ввів поліцейського.

— Хайль Гітлер! — вигукнув той, побачивши Мюллера в генеральській формі.

Мюллер нічого йому не відповів.

— Ви не знаєте нікого з цих трьох людей? — спитав Айсман поліцейського.

— Ні, — відповів поліцейський, з острахом покосившись на колодку орденів і рицарський хрест на френчі Мюллера.

— Ви ніколи не зустрічались ні з ким з цих людей?

— Як мені здається, ні разу не зустрічався.

— Можливо, ви зустрічалися мимохідь, коли бомбили, де стояли в оточенні, біля зруйнованих будинків?

— У формі приїжджали, — відповів поліцейський, — багато в формі приїжджало дивитися руїни. А пригадати конкретно не можу…

— Ну, спасибі. Запрошуйте далі.

Коли поліцейський вийшов, Штірліц сказав:

— Ваша форма їх збиває. Вони тільки вас бачать.

— Нічого, не зіб'є, — відповів Мюллер. — Що ж мені, сидіти голим?

— Тоді нагадайте їм конкретне місце, — попросив Штірліц. — Інакше їм важко пригадати — вони ж стоять на вулицях по десять годин на день, їм усі люди здаються однаковими.

— Добре, — погодився Мюллер, — цього ж ви не пригадуєте?

— Ні, цього я не бачив. Я згадаю тих, кого бачив.

Другий поліцейський теж нікого не впізнав. Тільки сьомим увійшов той хворобливий молодий шуцман, мабуть, туберкульозний.

— Ви когось бачили з цих людей? — спитав Айсман.

— Ні. По-моєму, ні…

— Ви стояли в загоні оточення на Кепенікштрасе?

— Ах, так, так, — зрадів щуцман, — оцей пан показував свій жетон. Я пропустив його до пожарища.

— Він просив вас пропустити його?

— Ні… Просто він показав свій жетон, він у машині їхав, а я нікого не пускав… І він пройшов… А що? — раптом злякався шуцман. — Коли він не мав права… Я знаю наказ — пропускати всюди людей з СД й гестапо.

— Він мав право, — сказав Мюллер, підвівшись із стільця, — він не ворог, не думайте. Ми працюємо всі разом… Він там що, шукав породіллю на пожарищі? Він цікавився долею нещасної?

— Ні… Ту породіллю відвезли ще вночі, а він приїхав уранці.

— Він шукав речі цієї нещасної жінки?

1 ... 65 66 67 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сімнадцять спалахів весни», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Сімнадцять спалахів весни» жанру - Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Сімнадцять спалахів весни"