Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

життів, затримавши відродження велетня. Їй достало мужності кинути виклик могутній Геї.

— Але вона оговталась запізно, — сумно зазначив третій суддя. — Вона винна в сприянні ворогу богів.

— На неї вплинула матір, — сказав перший. — Дитина потрапить до Елізіуму. Марі Левек — на Поля покарання.

— Ні! — крикнула Хейзел. — Ні, будь ласка! Це несправедливо.

Судді в унісон похитали головами.

«Золоті маски, — подумала Хейзел. — Золото завжди було моїм прокляттям. Чи не отруює воно якимсь чином їхні думки? Чи не змушує судити несправедливо?»

— Будь обережною, Хейзел Левек, — застеріг її перший суддя. — Ти справді хочеш узяти на себе всю відповідальність? Ти могла б покласти всю провину на душу своєї матері. Це було б справедливо. Тобі судилась доля великих. Твоя мати збила тебе зі шляху. Подивись, яким мало бути твоє майбутнє...

Над головами суддів з’явилось ще одне зображення. Хейзел побачила себе маленькою, з широкою посмішкою і руками, заплямованими фарбою. Зображення прискорилось. Хейзел побачила, як вона дорослішає — волосся стає довшим, очі сумнішими. Її тринадцятий день народження. Вона мчиться полями верхи на позиченому коні. Семі сміється, наздоганяючи її: «Від чого ти втікаєш? Хіба я настільки потворний?» Вона побачила себе на Алясці — як човгає по Третій вулиці додому зі школи, крізь сніг і морок.

А потім зображення знову прискорилось. Хейзел побачила себе двадцятирічну. Вона так нагадувала свою маму: волосся, заплетене в коси, золоті очі випромінюють щастя. На ній була біла сукня... Весільна? Така тепла усмішка, що Хейзел інстинктивно розуміє: її очі звернуті до когось особливого — того, кого вона кохає.

Хейзел не було гірко дивитися на зображення. Її навіть не цікавило, хто її наречений. Натомість вона подумала: «Мати могла б бути, такою, якби відпустила свій гнів, якби Гея не спотворила її душу».

— Ти втратила це життя,— коротко зазначив перший суддя...— Особливі обставини. Тобі Елізіум. Твоїй матері покарання.

— Ні, — промовила Хейзел. — Ні, вона не винна. Її збили зі шляху. Вона любила мене. Наприкінці вона намагалась захистити мене.

— Хейзел, — прошепотів Френк, — що ти робиш? 

Вона стиснула його долоню, щоб він слухав мовчки. Судді не помічали його.

Зрештою другий суддя зітхнув.

— Вирішити неможливо. Недостатньо добра. Недостатньо зла.

— Винні обоє, — погодився перший. — Обидві душі будуть призначені до Асфоделевих луків. Мені шкода, Хейзел Левек. Ти могла б стати героєм.

Вона вийшла з павільйону на жовті луки, що простягались у вічність, і повела Френка крізь натовп духів до гаю чорних тополь.

— Ти відмовилась від Елізіума, — вражено промовив Френк, — щоб твоя мати не страждала?

— Вона не. заслуговувала на покарання.

— Але... що тепер?

— Нічого. Цілу вічність... нічого.

Вони безцільно дрейфували. Навколо них, наче горобці, гомоніли духи — розгублені й збентежені, вони не пам’ятали ані свого минулого, ані навіть своїх імен.

Хейзел пам’ятала все. Можливо, тому що була дочкою Плутона. Вона ніколи не забувала, ким є і чому опинилась у цьому місці.

— Спогади робили моє загробне життя важчим, — сказала вона Френку, який досі перебував поруч із нею, наче сяючий пурпуровий лар. — Я стільки разів намагалась підійти до батькового палацу... — Вона вказала на величезний чорний замок вдалечині. — Але він завжди залишався недосяжним. Я не можу залишити Асфоделеві луки.

— Ти зустрічала свою матір?

Хейзел похитала головою.

— Навіть якщо я її знайду, вона мене не впізнає. Ці духи... для них усе навколо наче вічний сон, нескінченний транс. Але я не могла зробити для неї більшого.

Час не мав тут жодного значення, але минула ціла вічність, перш ніж вони сіли під чорною тополею. З Полів покарання доносилися крики. Вдалечині, під штучним сонячним світлом Елізіума, блищали Острови блаженних, що в іскристому блакитному озері нагадували смарагди. Білі паруси розсікали воду, а на берегах ніжились у вічному блаженстві великі герої.

— Тобі не місце на Асфоделевих луках, — запротестував Френк. — Ти маєш бути з героями.

— Це лише відголоски минулого. Ми прокинемось, Френку! Це тільки здається, що ми тут вічність.

— Ну то й що! — заперечив Френк. — У тебе відібрали життя. Ти мала б вирости в прекрасну жінку. Ти...— Його пурпурове обличчя потемнішало. — Ти мала б одружитись із кимось, — тихо промовив він. — На тебе чекало чудове життя. Ти все ,це втратила.

Хейзел проковтнула сльози. У перший раз, коли вона потрапила на Асфоделеві луки сама, їй було значно легше. Поруч із Френком це місце здавалося більш сумним. Але Хейзел твердо вирішила не злитись на свою долю.

Вона пригадала себе дорослу, усміхнену та закохану. Вона знала, що це саме обличчя з легкістю могло стати похмурим і озлобленим, точнісінько як у Королеви Марі. «Я заслуговую на краще», —. завжди повторювала її мати. Хейзел не могла дозволити собі думати так само.

— Вибач, Френку, — промовила вона. — Але » твоя мати, здається, помилялась. Коли ділишся, не завжди стає легше.

— Але ж стає. — Френк сунув руку до кишені куртки. — Більше того... оскільки у нас ціла вічність на розмови, я хочу тобі дещо розповісти.

Він дістав згорток розміром приблизно з футляр для окулярів. Коли він розгорнув тканину, Хейзел побачила шматок дерева, що сяяв пурпуровим світлом.

Вона нахмурилась.

— Що це? — І тоді здогад, різкий і студений, наче порив зимового вітру, пронизав її. — Фіней сказав, що твоє життя залежить від спаленої палиці...

— Це правда. Без неї я помру.

Френк розповів їй, як з’явилась Юнона, коли він був немовлям, і як бабуся вихопила шматок дерева з каміну.

— Бабуся сказала, що в мене є дар — якась здібність, що ми успадкували від предка-аргонавта. Це і те, що мій батько Марс...— Френк знизав плечима. — Я начебто занадто могутній чи щось таке. Тому моє життя може так легко згоріти. Ірида сказала, що я помру, тримаючи цю скіпку в руках, що вона згорить у мене на очах.

Френк покрутив скіпку на пальцях. Навіть у вигляді пурпурної примари він здавався великим і дебелим. «У