Томас Харріс - Ганнібал

— Слухай мене уважно, Крендлере: це оголошення було замовлено та оплачено таким чином, що Кларіс Старлінг ніколи не доведе, що то не вона помістила повідомлення, а це вже злочин. Явний перегин. Цим її можна зламати, Крендлере. Сам знаєш, ФБР нахрін не потрібні колишні співробітники. Вийшов із ФБР — можеш здихати. Їй навіть не дадуть дозволу на приховане носіння зброї. Ніхто за нею не стежитиме, крім мене. А Лектер знатиме, що вона десь тут, сама. Але спочатку спробуємо дещо інше, — Мейсон зупинився, аби набрати повітря, а тоді продовжив: — Якщо не спрацює, зробимо так, як порадив Демлінг, і влаштуємо їй «скруту» цим оголошенням… Скрута, чорт… та її можна навпіл розірвати. Я б радив лишити собі ту половину, що з пиздою. Верхня в неї надто, чорт забирай, чесна. Ой, перепрошую за лайку.

Розділ 53

Кларіс Старлінг бігла крізь падолист у парку штату Вірджинія, що за милю від її домівки, — чудове місце, ані сліду інших відвідувачів цього осіннього робочого дня, такого бажаного вихідного для Старлінг. Вона бігла знайомою стежкою між лісистих пагорбів біля річки Шенандоа. Ранкове сонце прогрівало повітря на верхівках пагорбів, у низинах було несподівано прохолодно, а інколи вона відчувала на обличчі теплий вітерець і водночас прохолоду в ногах.

Останнім часом земля висковзала з-під ніг Старлінг під час простої ходи, та видавалася стійкішою під час бігу.

Старлінг бігла крізь сонячний день, крізь яскраві сонячні зблиски, що танцювали поміж листя, бігла стежкою, яку то тут, то там плямували й смугували тіні, що їх відкидали стовбури дерев у низькому ранковому сонці. Попереду неї вискочили троє оленів, дві самиці й один самець-перволіток, що перелетіли через стежку єдиним легким стрибком, і тільки підняті білі хвостики забовваніли в мороку лісної гущавини — тварини поскакали геть. Старлінг повеселіла й собі пострибала.

Нерухомий, мов постать на середньовічному гобелені, Ганнібал Лектер сидів серед опалого листя на пагорбі над річкою. Йому було видно сто п’ятдесят ярдів бігової доріжки, а скельця польового бінокля відтіняв саморобний картонний козирок. Спершу він побачив оленів, які зірвалися з місця й поскакали повз нього вгору схилом, а тоді вперше за сім років він побачив Кларіс Старлінг, цілком і наживо.

Обличчя за скельцями не змінило виразу, але ніздрі розширилися, коли він зробив глибокий вдих, наче міг із такої відстані відчути її аромат.

Вдих приніс запахи сухого листя з легкою ноткою кориці, прілості й лісового насіння при землі, що повільно підгнивало, відгомін кролячого посліду, який лежав за кілька ярдів, глибокий мускусний запах порваної білячої шкірки під листям, але не аромат Кларіс Старлінг, який він міг пізнати будь-де. Він бачив оленів, що вибігли попереду неї, і ще довго дивися, як вони стрибають лісом, уже невидимі для Старлінг.

Вона перебувала в його полі зору менш ніж хвилину, легко бігла, і стежка мов сама стелилася їй під ноги. Високо на плечах — рюкзак із мінімальним денним пайком і пляшкою води. Лектер дивився на неї проти сонця, і ранкові промені розмивали обриси її силуету, немов шкіру вкривав квітковий пилок. Слідкуючи за нею в бінокль, доктор Лектер зловив сонячний відблиск на воді за її спиною, після чого кілька хвилин перед очима стрибали темні плями. Старлінг зникла, коли стежка пустилася вниз пагорбом, і останнє, що він побачив, була її потилиця й волосся, зачесане в кінський хвіст, який стрибав, мов білий хвостик оленя.

Доктор Лектер не рухався, не робив жодної спроби піти за нею. У його уяві лишився чіткий образ Старлінг, що біжить стежкою. Вона там бігтиме стільки, скільки йому забажається. Перший раз за сім років, коли він зміг нормально її роздивитися, не враховуючи фотографій у жовтій пресі, не враховуючи випадків, коли він здалеку бачив її голову в автомобілі. Доктор Лектер відкинувся на листя, підклавши під голову руку, і став дивитися на крону клена, що тремтіла та опадала на тлі неба, такого темного, майже фіолетового. Фіолетового, фіолетового, як жменька ягід дикого мускатного винограду, що він зібрав дорогою до верхівки пагорба, вони вже починали усихати, ці налиті, припорошені фіолетові виноградини, і він з’їв кілька штук, ще кілька розчавив у долоні й злизав із неї сік, по-дитячому широко розчепіривши пальці. Фіолетовий, фіолетовий.

Фіолетовий баклажан на городі.

Серед дня у високому мисливському будиночку гарячої води не було, тож Мішина нянька виносила на город стару мідну ванну, аби сонце нагріло воду для купання дворічної дівчинки. Міша сиділа в блискучій ванні серед овочів на теплому сонці, навколо неї порхали капустяні білани. Води наливали небагато, аби тільки прикрити пухкенькі ніжки, але її серйозному братові Ганнібалу й великому собаці суворо-пресуворо наказували глядіти Мішу, поки нянька ходила до будиночка по купальне простирадло.

Деяким слугам Ганнібал Лектер видавався лячною дитиною, страшенно вдумливою, незвично обізнаною, але його не боялася стара нянька, яка добре знала свою справу, і ще його не боялася Міша, яка прикладала свої дитячі, розчепірені, мов зірочки, рученята до його щік і сміялася просто йому в обличчя. Міша нахилилася вбік і простягла руки до баклажана, на який вона так любила дивитися на сонці. Її очі були не бордовими, як у брата Ганнібала, а синіми, та коли вона дивилася на баклажан, очі, здавалося, переймали від нього колір, починали темнішати. Ганнібал Лектер знав, що вона просто обожнює цей колір. Коли Мішу занесли в хатинку, а помічник кухаря з бурчанням прийшов виливати ванночку на город, Ганнібал опустився навколішки перед грядкою з баклажанами. У мильних бульбашках роїлися відблиски, фіолетові й зелені, поки пузирі лускали на зораній землі. Ганнібал дістав маленький складаний ніж, перерізав плодоніжку баклажана й натер овоч хустинкою до блиску. Плід грів йому руки, теплий від сонця, теплий, мов жива тваринка, поки він ніс його до Мішиної кімнати, а тоді поклав на видне місце, де вона могла його бачити. Міша любила темно-фіолетовий колір, любила колір баклажана все своє коротке життя.

Ганнібал Лектер заплющив очі, аби знов побачити оленів, що стрибають перед Старлінг, побачити, як вона стрибає стежкою, як сонце оплітає її золотистим мереживом, але олень щось не той, це ж те саме мале оленятко зі стрілою в боці, і воно пручається, тягне мотузку на шиї, поки його ведуть на забій, маленький олень, якого з’їли перед Мішею, і Лектер не міг більше лежати, він підвівся, руки й губи забризкані соком від фіолетових мускатних ягід, кутики рота опущені, мов у грецької маски. Він поглянув