Інга Пфлаумер - Серце гріє

Дійсно, там було чим розвести багаття, але думка спіймати й засмажити кролика або куріпку викликала в Альрауне такий жах, що від м’ясного обіду довелося відмовитись. Спроба пояснити, що людина є часткою природи й поїдання братів наших менших — така сама складова людського існування, як дихання, розбилася об твердження: «Я з куріпками та зайцями тільки сьогодні познайомилась, я не можу їх їсти». Добре, що на городі поруч знайшлася свіжа зелень, ще не зовсім спілі огірки, редиска й навіть казна-як уцілілий гарбуз. Торішні апельсини в маленькому саду на смак були нітрохи не гірші за свіжі. По обіді мандрівників почало хилити в сон, і вони залишилися подрімати годинки зо дві під розлогою тополею.

Подорожани не квапилися, тож місто з’явилось на обрії тільки над захід сонця. Але цей захід не просто пломенів, а й розповсюджував навколо запах гару й темний дим.

Місто горіло. На зустріч почали траплятися люди, які залишали недавній прихисток із тим, що могли нести в руках. Що ближче підходили до міста, то велелюднішим ставав шлях. Плакали діти. Рипіли навантажені візки, мукали корови. Охололий пісок здіймався під ногами й відразу осідав, придавлений попелом і копитами.

— Куди вони всі йдуть? Навіщо вони? — Альрауне, майже не дихаючи, розглядала згорблені постаті старих, які спиралися на вузлуваті ціпки, замурзані розмазаною слізьми сажею личка дітей, що сиділи у візках, або брели, тримаючись за материнські спідниці, дивилася в порожні очі жінок, які притискали до грудей дітей, або на руки, які перебирали чотки. Хтось лаявся, з’ясовуючи, кому належить плямиста корова. Повз них пробігла жінка з напівбожевільним виглядом. Її поплутане темне волосся ледь не хльоснуло Альрауне по обличчю. Жінка кликала когось на ім’я, гарячково вдивляючись у людський потік.

— Вона когось загубила? Куди вони всі? Що трапилося? — намагаючись домогтися відповіді від супутника, дівчина посмикала майстра за рукав, той відразу, мимоволі, схопив її за руку й прошипів:

— Тримайся поруч. Ні на крок!

Подумки майстер лаяв себе всіма словами, які міг згадати з чотирьох мов. Якби вони не затрималися через туман, якби він не зробив привалу — можна було б встигнути! На місто напали. Хто — вогненні демони, імперія, чи велика рада магів — Вен не мав ні жодного уявлення. Так чи інакше храм, який узурпував портал, не викликав теплих почуттів ні в кого, за винятком жменьки місцевих віруючих.

Від міркувань майстра відволік гул голосів, який дедалі наростав. Хтось закричав, люди кинулися врозсип, з юрби, копитами чавлячи спини, білими зубами прогризаючи собі шлях, вирвався величезний майже чорний кінь. Він рвався вперед, не розбираючи дороги, по ногах і тілах, в очах тварини палахкотіли відблиски пожежі. Божевільне чорне громаддя мчало просто на Вена. Майстер спритно метнувся вбік, відкинув Альрауне з дороги, вчепився рукою у вуздечку, другою обхопив звірову морду, що пахла димом, заплющив очі й зашепотів щось у перелякане тремтяче вухо. Кінь зробив ще кілька кроків і зупинився, посмикуючи головою. Вен і далі шепотів. Так і відвів свою здобич геть від людського потоку. Озирнувся, шукаючи дівчину. Вона стояла осторонь, здивовано розглядала коня.

— Як ти це зміг? Він біг, він боявся, а ти його так — раз і піймав. І він більше не боїться? Це чари?

У дівчини був настільки здивований вигляд, що Вен не стримав посмішки.

— Ні, не магія. Я навчився цього в Ганарії.

— А що таке Ганарія? — негайно перепитала дівчина, хапаючись за простягнуту руку й ніяково забираючись у сідло перед Веном.

— Ганарія — це невеличка країна за морем, зусібіч оточена горами. Усередині поля, озера… Нічого особливого, власне. Єдиний прохід веде через гори, і поки що ніхто з головою на плечах не ризикував провести крізь нього військо. Правителі бувають дурнями, але самогубці серед них зустрічаються зрідка, — майстер посміхнувся своїм спогадам і спрямував коня вбік від людського потоку. — Є там щось таке в повітрі, в землі, у воді… Воля якась. Не так, як тут. За їхніх коней у нашій частині світу беруть уже не золотом, а платиною. Хтозна, чому в них такі коні. Там народжуються в сідлі й навіть умирають у сідлі, ганяючи незліченні табуни. Місцеві й самі схожі на своїх коней, такі міцні, жилаві, терплячі, але розлюти такого — кулаки в нього не м’якші за копита. Я ж бо вже знаю, про що говорю. Поводитися з кіньми я там навчився, хоча до місцевих мені далеко.

— Дуже гарно, — зітхнула Альрауне так, ніби сама побачила описану картину. — А що таке воля?

Майстер замислився.

— Воля? Складно описати навіть. Воля — це коли ти можеш робити, що хочеш, і робити це так, як хочеш. Іти, куди хочеш. Жити, як хочеш. І ніхто не вкаже тобі, як треба жити або як правильно робити. Якось так, напевно.

— Але якщо ніхто тобі не вкаже, як ти довідаєшся, правильно чи ні?

— Серце підкаже, — посміхнувся майстер.

Дівчина замислилася. Вона довго мовчала, дивлячись на жителів міста, які брели шляхом, очужіло погладжувала м’яку, поплутану кінську гриву.

— Виходить, я не можу бути вільною? Адже я не людина, у мене, певно, й серця нема?

— Чому… — почав майстер і раптом затнувся. Альрауне не могла бути вільною. Належала вона Морі. Як усяка річ належить її творцеві. Як гончарові належить виліплений горщик. Як ковалеві — викувана підкова.

Запах гару дедалі дужчав. Мандрівники зупинилися біля міської стіни.

— А ти навчиш мене робити з кіньми так, як ти? Потім, коли-небудь? — замислений вираз полишив замурзане сажею личко дівчини. На ньому світилася звична цікавість.

Вен промовчав. Та й що він міг відповісти?

Неподалік від міських воріт майстер залишив коня й дівчину. Завелика була ймовірність загубити їх у людському потоці й диму. Горіли дерев’яні крокви на дахах, пучки сіна й торішньої трави, навіть каміння горіло, розжарюючись до червоного й обпалюючи повітря. Сутичка на головній площі закінчилась цілковитою перемогою завойовників — червоно-зелений однострій оттоманської гвардії розвіював сумніви щодо останніх подій. Султан отримав нарешті «добро» на знищення останнього оплоту ворога й відтепер весь півострів, а з ним і майже все море, до самого граничного океану, належали тільки йому.

Вена на даним момент мало цікавили зміни в політичній обстановці на цій частині світу. Головною проблемою було те, що всі входи в храм Сонцеликого виявилися повністю запечатаними, і вояки, що розташувалися на площі, навряд чи стояли там, аби привітати відвідувачів. Зараз навіть нашивка майстра на рукаві Венової сорочки не могла прислужитися