Інга Пфлаумер - Серце гріє

задивилась на полум’я, ніби забула про існування майстра, і тепер міркувала вголос, повільно добираючи слова до думок: — Мене не було. Довго. Була тільки темрява. Нічого. Немає Альрауне. А потім голос. Прийшов голос і з’явилися вуха, щоб чути. Очі, щоб дивитися. Руки, щоб торкатися. З’явилася Альрауне. Або не так. Нічого не було. І світу не було. А потім з’явилася Альрауне й з’явилося все навколо. Тепер майстра немає. А світ іще є. Шкода, я б хотіла подивитися все те, про що він мені говорив. Але без нього не можна…

— То ти нічого не пам’ятаєш до Томасона? Батьків, сім’ю там… — Вен затнувся й здивовано завмер, намагаючись зрозуміти: чи він це все зараз сказав? І головне — навіщо він це все сказав. У нього не було ніякого бажання дізнаватися щось про цю дівчину. Вона — лише п’ять тисяч золотих, які поки що не набули справжньої форми.

Майстер відвернувся від вікна і вперше уважно подивився на свій трофей. Альрауне сиділа на краю ліжка, простягала тонкі руки до вогню. Її темно-руде волосся набувало барви золотавого полум’я там, куди падало світло. Важке, розділене на товсті пасма, воно було схоже на коріння дерева, і відблиски вогню, немов під час займання пожежі, рухалися з боку в бік, у такт рухам голови. Шкіра без найменшого сліду ластовиння викликала в пам’яті теплий річковий пісок. І здавалось, якби капнути на дівчину водою — її шкіра відразу стемніє, немов берег від набіглої хвилі. Згадуючи мадам Томасон, Вен зрозумів, чому майстер так захоплювався цією дівчинкою. Живучи з вічно напудреним манекеном, який щоранку малює собі обличчя і щовечора його стирає, — почнеш тужити за натуральним. Альрауне була зовсім натуральна. Мовби над її створенням працювали не батьки, а природа.

Відповідь Альрауне пролунала як продовження Венових думок.

— Сім’я? Ні. Ніколи не було. Мене створили. Напевно, ця гарна жінка. Томасон казав, що в неї шкіра, мов туман, і очі — як замерзла вода. Вона зробила те, що було до Альрауне. Не сказала, навіщо.

— Зробила? То ти — не людина?

Вен багато чув про големів, елементалів та викликаних істот. Він і сам знав зо два закляття для виклику помічника, але істота що мала вигляд людини, з аурою, людськими звичками… Це було майже неможливо. Майже, тому що Вен, попри свій подив, миттю повірив дівчині. Таке походження трофея багато чого пояснювало. І поведінку Мори, яка навіть не знала імені вихованки, й участь у справі Феаліса — фахівця з поводження із неживими субстанціями, і смерть стригоайки.

— Людина? Я думаю, ні. А складно бути людиною?

— У мене з цим ніколи труднощів не виникало, — посміхнувся майстер. — Поспи ще з годину, день обіцяє бути важким.

— День? Обіцяє? Як це?

Вен зітхнув і відвернувся до вікна. У нього не було бажання розмовляти зі своїми п’ятьма тисячами золотих. Все мусить бути елементарним — знайшов товар, повернув товар, отримав нагороду. Жодних ускладнень. Але інтуїція, котра ніколи майстри не підводила, підказувала, що цього разу все буде не так просто. Вдивляючись у те, як повільно розпадаються жмути туману, він марно силкувався зрозуміти, навіщо Морі ця дівчинка. Дато Феаліс, який давно мріяв створити річ, наділену розумом, цілком міг нарешті досягти успіху. Але Мора?

Ледь туман розсіявся, Вен розбудив дівчину, й вони полишили хатинку.

Холодний ранок змінився яскравим сонячним днем. Подорожани не зупинялися ні на мить. Крокуючи курним шляхом, майстер краєм ока спостерігав за Альрауне. Дівка поводилася набагато краще, ніж він очікував. Вона не канючила, не просила зупинитися на відпочинок, попоїсти або відпочити. Тільки заворожено розглядала одноманітний пейзаж навколо — зарослі дикою травою покинуті поля, бабок і метеликів, що пурхали в повітрі, ластівок, куріпок тощо. Переляканий заєць, метнувшись до кущів при дорозі, викликав у неї невимовний захват. Які вуха! Які ноги! Який хвостик! Який сіренький! — Вену довелося близько години вислуховувати дифірамби дивному звіряті, але, оскільки на швидкості пересування це не позначалося, майстер не переривав захопленого монологу. Альрауне мовби отримувала дивну насолоду від втілення своїх емоцій у слова. Здатність говорити, бачити й розуміти, доступна більшості людей від народження, котрої вони взагалі не помічають, для цієї дитини була дивовижним, ще не до кінця пізнаним даром.

Врешті-решт, підкоряючись несподіваному, зовсім не типовому для такого циніка пориванню, Вен показав Альрауне, як ловити метеликів. Далеко не з першої спроби дівчині вдалося нечутно наблизитися до квітки й акуратно, тремтячими пальцями, схопити метелика за крила. Пухнасте тільце відразу затріпотіло, заворушилися довгі вусики, й метелик негайно знову опинився на волі. «Коли літає, набагато гарніше», — серйозно підсумувала дівчина, ніби зробила наукове відкриття.

Вен посміхнувся. Вважати гарною бліду капустянку могла тільки нелюдина. Що ж вона скаже, коли побачить «павичеве око» або махаона, не кажучи вже про таких, як тривожна, схожа на вогненний захід Морфо Гекуба чи Морфо Пелеїда з дивовижними фіалково-синіми крильми. Якось Вен «доставав» для одного замовника рідкісну книгу з описами метеликів. Оскільки в процесі доставки виникли деякі ускладнення, і майстрові довелося майже тиждень сидіти в забитій дерев’яній діжці — він вивчив фоліант досить докладно. Але ж насправді було б непогано самому побувати в тих краях, де водяться ці дивовижні метелики. Скільки захвату така подорож викликала б у цієї дівчинки — вона ж навіть моря ніколи не бачила…

На цій думці майстер чортихнувся й насилу поборов бажання привести себе до тями ляпасом. Ця істота ніколи не побачить ніяких метеликів. Він має повернути її Морі якомога швидше, отримати нагороду, купити нарешті будиночок біля моря й зажити щасливо. Напевно, всі ці дурні думки — результат болю в кістках після бійки зі стригою і безсонної ночі на краю лісу. Про всяк випадок майстер витяг із рукава маленьку голку з підбадьорливим складом, ледь поморщився і застромив у вену, щоб зілля подіяло якнайшвидше. Альрауне нічого не помітила, бо на разі зосереджено вивчала пилок, який залишився на пальцях. Довелося витратити кілька хвилин, аби пояснити, що золотавий слід на пальцях — зовсім не чарівний пил, котрий дозволяє літати, а звичайний квітковий пилок. Здається, Альрауне так і не повірила майстрові. Думка про те, що кожна квітка на полі посипана чарівним пилом, який потрапляє на крила метеликів і дозволяє їм літати, надто сподобалася Альрауне, щоб та від неї так легко відмовилася.

Пополудні Вен сам вирішив зробити привал. Година-дві в цьому випадку нічого не вирішували. Трохи осторонь від шляху виявилася занедбана ферма. Подорожани вирішили, що там можна роздобути дров для