Інга Пфлаумер - Серце гріє

за пароль для проходу в храм. Мабуть, кількох нещасних, здатних активувати телепортаційне закляття, або вбили під час нападу, або тримають десь, щосили переконуючи змінити віру. З огляду на те наскільки фанатичними були послідовники Сонцеликого, на переконання мало бути витрачено досить багато сил і часу. І далеко не всі його переживуть. А відтак султанові доведеться чекати, поки велика рада надішле нових магів, відкритих для «співробітництва». І навряд чи це трапиться раніше, ніж захоплене місто перетвориться на клоаку з ласки війська, що насолоджується перемогою, з остаточно розореними городянами й трупам на вулицях. Спочатку грабежі, потім чума чи щось гірше, далі, нарешті, запанує якась подоба порядку, якщо в місті ще залишаться живі. Порядок, хай і відносний, руйнується набагато швидше, ніж будується новий. А часу Вен мав не так багато.

Найближчий шлях до Ормрона лежав через північний портал у Левкотеоні — багатому торговельному місті, де перетиналися південь і північ. Вен подумки прикинув, у скільки обійдеться подорож, зітхнув і подався до південних воріт. Потрібно було роздобути де-небудь ще одного коня, перш ніж султан оголосить усе навколо своєю власністю і злодіям почнуть відрубувати руки.

V

Дорога розтяглася на тижні. Заїзди, коні, вузькі річечки, безкраї поля, кам’янисті гори змінювали одні одних що не день.

Вен щиро старався не розмовляти з дівчиною більше, ніж було необхідно. Але це виявилося просто неможливим. Вона запитувала про все. Будь-яка квітка, будь-яка тварина, одяг, посуд, зброя — все викликало в неї невдаване й наскільки щире зацікавлення, що втриматися він ніяк не міг. Вену часто спадала на думку фраза з журналу Томасона: «Вона вміє слухати, як ніхто інший». Це виявилося правдою. Коли майстер щось розповідав, слухачка ніби вмирала. Вона припадала до його голосу, як до живлющого джерела, всотуючи слова, звуки, зміст і поглинаючи їх широко розплющеними очима, розтуленим ротом, схиленою набік головою. І все почуте наповнювало її дивною, чистою радістю, якої майстер не бачив уже багато років, їй немовби було достатньо самого факту, що вона знає про щось. Знання про речі були для неї набагато ціннішими за самі речі. Ні розкішні карети, які зустрічалися їм дорогою, ні гаптоване вбрання зустрінутих на заїздах панянок, ані оповіді про прекрасну зброю чи дорогоцінне каміння не викликали в дівчини бажання мати все це. Досить було й того, що «це» десь існує, під тим самим небом, що й Альрауне. Її дивна жага знань стосувалася всього — навіть самого майстра. Не знати як, сам із себе дивуючись, він розповів їй про подорожі, про не дуже законну роботу, але її цікавило не тільки його життя. Їй було цікаво, що він думає, як відчуває — здатність відчувати взагалі викликала в неї неземне блаженство, самій же бракувало слів, щоб описати яке це — раптом відчути, що ти є. Що підлога під тобою холодна, що шкіра саднить від порізів, а очі болять від яскравих спалахів заклинань. При цьому цікавість Альрауне ніколи не сягала її власного майбутнього. Їй було байдуже, куди вони прямують, навіщо їм туди їхати й що чекає в кінці подорожі. Для дівчини існувало тільки зараз — одне лишень п’янке зараз, що не має початку й кінця. Можливо, тому майстер ніколи не бачив її сумною чи роздратованою. Було тільки дві Альрауне. Альрауне-слухачка і Альрауне — замислена над почутим. Кожне слово майстра відкладалося десь у її рудоволосій голові й залишалося там, висічене на стінах мармурових коридорів розуму. Дівчина пам’ятала все, що він їй розповідав, все сказане ним дивовижним чином ставало частиною цієї неймовірної істоти. І тому здавалося, що дівчина сама стає його частиною.

Під захопленим поглядом зелено-карих очей, що всотували кожен звук, Вен дедалі частіше відчував себе злочинцем, який віднімає їжу в жебраків, аби викинути. Вона дивилася на нього, як на божество, на неземну сутність, що з’явилася їй, аби познайомити з цим світом, як на проводиря зі світу безмовності й темряви до світу слів і образів. Дивлячись на нього, вона бачила когось іншого. І від цього прокидалося бажання стати іншим. Тим самим героєм, якого вона бачила в ньому. А це було надто несхоже на майстра Вена — злодія, мага й убивцю. Він ніколи не помилявся щодо себе самого й свого місця у світі. Усе, що йому було потрібно, — заробити досить грошенят, прикупити будиночок на березі моря, сидіти вечорами в кріслі-гойдалці, розкурюючи люльку, і дивитися на білих баранців, що блукають по синій гладіні. Він ніколи не бачив себе в ролі «відкривача світів», і ніколи не хотів цього. Але зараз натягнутий на нього чужий образ раптом ставав привабливим і — що найжахливіше — реальним. Альрауне дивилася на нього так, ніби він уже був цим «кимось» — добрим, розумним, таким, котрий все розуміє і знає. І віра в те, що він уже такий, наближала можливість стати таким насправді. Від цього мрії про будиночок на березі поволі блідли. Що він робитиме в цьому кріслі-гойдалці? На якому баранці йому набриднуть біла піна й самотність, яка обступатиме зусібіч? А раптом він, завжди уникаючи будь-якої прихильності, насправді позбавляв себе чогось дуже важливого? Чогось, про що він навіть не міг розповісти цій дівчині, оскільки сам цього не знав?

Такі думки змушували майстра прокидатися серед ночі, порушуючи одне з найважливіших правил — використати будь-яку можливість для відновлення сил. Під їхнім впливом він переставав поганяти коня або візника, надовго западала тиша, що переривалася неквапним постукуванням копит, співом цикад і тремтінням крил метеликів. І чим ближче до Левкотеона, тим щораз повільніше рухалися подорожани.

Вен часто помічав, що життєво важливі рішення приходять, як удар блискавки. Можна нескінченно міркувати, зважувати й порівнювати, але настане мить, коли рішення буде вихоплено з темряви неусвідомленого яскравим спалахом розуму. Ухилитися від удару — або прийняти його. Залишити супротивникові життя, або відправити його до прабатьків…

Усе трапилося в маленькому селі, не більш ніж за день шляху від Левкотеона. Передбачалося проскочити його, ледь вмочаючи копита коней у місцеву пилюку, але зненацька Альрауне осадила коня, та так рвучко, що той став дибки просто посеред вузької вулиці, заставленої кособокими халупками. Вен не встиг навіть вилаятися — дівчина завмерла, мов статуя, втупилась кудись убік.

Ледь пилюка осіла трохи, майстер помітив малюка, що плазував по піску віддалік шляху. Дитина здригалася, видно, від гикавки й трусила розчепіреними рученятами. Зважаючи на замурзане, червоне личко, вона ридала так довго, що сили на крик не лишилося.

— Чому він так робить? Він