Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

Ізраеля Єгошуа Меламеда, якого кликали Гешелем. Увесь спадок, який внук отримав від Гешеля, складався з кишенькового календаря, російської посвідки, затертого футляра для окулярів, у якому, окрім самих окулярів, лежав вигорілий, благенький клаптик шовку та світлина з фотоательє, на якій був зображений Гешель у чорному пальті та чорному оксамитовому циліндрі на голові. Одне його око було затінене, принаймні так воно виглядало на обкладинці книжки; у другому можна було ще розрізнити іскринку життя у вигляді білої плямочки, життя, яке згасло незабаром після Першої світової війни, коли у віці п’ятдесяти трьох років Гешель помер від інфаркту. Через цю передчасну смерть Менуха, його жінка, вирішила в 1920-х роках емігрувати зі своїми дев’ятьма дітьми з Литви до Південної Африки, саме з цієї причини Якобсон провів більшу частину свого дитинства неподалік діамантових шахт Кімберлі, у містечку з такою самою назвою. Більшість шахт, як я вичитав із тієї книжки, сидячи навпроти фортеці Брейндонк, на той час уже були закриті, навіть обидві найбільші, шахта Кімберлі та шахта Де Бірс, а оскільки вони не були загороджені, можна було, якщо не забракне сміливості, підійти до самого краю шахтового ствола й поглянути на глибину кількох тисяч футів. То було справді доволі лячно, писав Якобсон, всього за крок від твердої землі бачити таку розверзлу порожнечу й усвідомлювати, що тут немає жодного переходу, лише цей край, з одного боку якого звичайнісіньке життя, а з другого — його немислима протилежність. Безодня, у яку не проникає жоден промінчик світла, була для Якобсона символом знищеної праісторії його родини і його народу, що її, як він знає, вже ніяк не можна звідтіля повернути. Майже ніде під час поїздки Литвою Якобсону не вдалося знайти слідів своєї родини, скрізь лише ознаки нищення, від яких хворе серце Гешеля, припинивши битися, вберегло своїх родичів. Про місто Каунас, у якому було фотоательє, де свого часу фотографувався Гешель, Якобсон розповідає, що росіяни в кінці XIX століття побудували там пояс із дванадцяти фортечних укріплень, які, незважаючи на підвищену місцевість, на якій вони були споруджені, на велику кількість гармат, товщину мурів і лабіринтоподібність ходів, виявилися ні до чого не придатними. Деякі з фортів, писав Якобсон, пізніше завалилися, інші були перебудовані спершу литовцями, а потім знову росіянами й перетворені на в’язниці. 1941 року вони перейшли в руки німців, зокрема й форт IX, який зажив лихої слави: у ньому спершу було облаштовано командні пункти вермахту, а потім, у наступні три роки, там було вбито понад тридцять тисяч людей. Їхні останки, за словами Якобсона, лежать за сотні метрів від фортечних мурів під вівсяним полем. Аж до травня 1944 року, коли війна вже давно була програна, у Каунас зі сходу прибували ешелони. Про це свідчать останні повідомлення ув’язнених у тих фортечних казематах. Як пише Якобсон, один із них видряпав на холодній вапняковій стіні бункера: Nous sommes neuf cents Français[116]. Інші залишили нам тільки дату, місце походження та своє ім’я: Лоб, Марсель, із Сент-Назера; Вексель, Абрам, з Ліможа; Макс Штерн, Париж, 15.5.44. Біля рову фортеці Брейндонк я дочитав до кінця п’ятнадцятий розділ книжки Heshel’s Kingdom[117] і вирушив назад до Мехелена, діставшись туди, коли настав уже вечір.

У пошуках втраченого дитинства

Рефлексії над романом В. Г. Зебальда «Аустерліц»

Мури й панцирі

Роман «Аустерліц», що його сам автор стримано називав «прозовою книжкою невизначеного жанру», розповідає історію Жака Аустерліца, який намагається реконструювати своє минуле та повернути витіснені зі свідомості спогади про власне дитинство.

На початку роману головний герой розмірковує про історію фортифікаційних споруд у Європі. Він говорить про те, що з кожним новим етапом фортеці ставали все досконалішими, мури — все товщими, оборонні тактики — все вигадливішими, але врешті всі ці зусилля з раціоналізації та вдосконалення захлинулися в абсурді гігантоманії. Лячним безглуздям віє від бельгійської фортеці Брейндонк, яка здається оповідачеві велетенським панцирем потворного ракоподібного. Ще до завершення будівництва ця фортеця втратила своє первинне оборонне значення, з часом була перетворена на в’язницю, і тепер є похмурим свідченням минулих часів.

Дивним чином, той самий Аустерліц, який ділився архітектурними міркуваннями з оповідачем роману, довго не помічав, що й сам створив довкола себе своєрідну ментальну фортецю чи радше захисний панцир, яким оберігав свою свідомість від спогадів про власне минуле.

Спершу здається, що Аустерліц нічого не знає про своє травматичне минуле, адже спогади дитинства витіснені ним у недосяжні закутки пам’яті. За його словами, він сам мав дуже мало досвіду пригадування, і йому постійно доводилося докладати зусиль, щоб, по змозі, взагалі ні про що не згадувати. Порожнечу в пам’яті Аустерліц намагався заповнити якомога детальнішими фаховими знаннями, якими він постійно вражає свого співбесідника, оповідача роману. Проте ця тактика відмежування від власного минулого врешті дала збій, призвівши до гострої психічної кризи: «Ця самоцензура власних думок, це постійне відкидання будь-якого спогаду, готового виринути на поверхню, вимагали від мене, провадив далі Аустерліц, щораз більших зусиль і врешті неминуче призвели до майже повного паралічу моєї здатності говорити, до знищення всіх моїх записів і нотаток, до безкінечних блукань нічним Лондоном і до галюцинацій, що навідували мене дедалі частіше, аж поки влітку 1992 року все це закінчилося нервовим зривом».

Тож не дивно, що, переживши кризу й врешті з’ясувавши правду про своє дитинство, Аустерліц шукає людину, якій він міг би звіритися. Адже свідчення стає справжнім лише тоді, коли воно висловлене іншому. Саме тому навіть після паузи у два десятиліття Аустерліц радий розповісти свою історію оповідачеві роману.

Автентичність і вимисел

Тут ми стикаємося з важливою формальною особливістю роману, яка впадає у вічі вже з перших сторінок: виклад подій минулого відбувається не безособово, а як чиєсь свідчення. Минуле для Зебальда завжди повинно бути особистісним, саме тоді воно стає автентичним. На цю автентичність вказує референційний характер діалогів чи радше сповідальних монологів роману, які постійно спираються на формули, що нагадують про мовця (пор.: «сказав Аустерліц», «сказала Вера» тощо). Автентичність оповіді підкреслюють численні фотографії, вмонтовані в текст роману, хоча візуалізація — це далеко не єдина їхня функція.

Роман «Аустерліц» побудований на документальному матеріалі, але перед нами зразок саме художньої літератури, що, як відомо, покликана оповідати нехай і переконливі, проте фіктивні