Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

з якимось риштованням, подібним до шибениці, і з численними іржавими гаками, про які мені пізніше розповіли, що вони служать для зберігання велосипедів. Коли одного недільного пообіддя під час канікул я зайшов туди вперше, там не було жодного велосипеда й, можливо, саме тому або радше через голубиний пух, яким була вкрита дощана сцена, у мене виникло враження, що я стою на місці якогось неспокутуваного злочину. До речі, та зловісна конструкція є там і досі. Навіть пір’я сірих голубів ще не розвіялося. А потім там були ці темні плями, напевно, розлите мастило або дьоготь, або щось зовсім інше, хто його знає. І ще одне неприємне відчуття виникло в мене того недільного пообіддя, коли я стояв на вже згаданій дерев’яній сцені й дивився в сутінках на вигадливу решітку північного фасаду, на якій, на її верхньому краї, я з часом запримітив

дві крихітні постаті на тросах, які, очевидно, займалися ремонтними роботами й рухалися ніби чорні павуки у своїй павутині. — Не знаю, сказав Аустерліц, що все це означає, але я далі шукатиму свого батька, а також Марі де Верней. Було вже близько дванадцятої, коли ми попрощалися біля станції метро «Ґласьєр». Раніше, сказав Аустерліц насамкінець, тут були великі болота, і взимку люди каталися на ковзанах, точнісінько як біля Бішопсґейту в Лондоні, і передав мені ключі від свого будинку на Олдерні-стрит. Коли мені заманеться, сказав він, я можу зупинитися там і вивчати чорно-білі фотографії, єдине, що залишиться від його життя. А ще я не маю проминути нагоду, додав він, подзвонити у дзвінок на брамі, що розташована в ніші цегляного муру, який прилягає до його будинку, оскільки те, що міститься за тим муром, він не міг бачити з жодного свого вікна — невеликий терен, обсаджений кущами бузку й липами, на якому з XVIII століття ховають членів громади ашкеназі, зокрема там похований равин Давид Тевеле Шиф і равин Семюел Фальк, який був баал-шемом[115] Лондона. Він відкрив для себе цей цвинтар, сказав Аустерліц, з якого, як він припускає, до нього постійно залітали нічні метелики, всього за декілька днів до свого від’їзду з Лондона, коли вперше за всі ті роки, що він прожив на Олдерні-стрит, брама була відчинена. За нею, напевно, сімдесятирічна стара, яка привертала увагу своїм дуже маленьким зростом, — як потім з’ясувалося, то була доглядачка цього цвинтаря, — прогулювалася в домашніх

пантофлях алейками поміж могил. Поруч із нею йшла бельгійська вівчарка, майже така сама на зріст, як і стара, собака вже посивіла, відгукувалася на кличку Біллі й була дуже боязкою. У ясному весняному світлі, що пробивалося крізь ще зовсім молоденьке листя липи, можна було подумати, сказав Аустерліц, звертаючись до мене, що ти потрапив у казкову історію, яка, подібно до самого життя, з плином часу постаріла. І ця історія про цвинтар на Олдерні-стрит, розповівши яку, Аустерліц попрощався зі мною, ніяк не йшла мені з голови, можливо, саме тому на зворотному шляху я висадився в Антверпені, аби ще раз подивитися на «Ноктураму» і з’їздити в Брейндонк. Я провів неспокійну ніч у готелі на Астридпляйн, в огидному номері з коричневими шпалерами, який виходив вікнами у двір на брандмауери, вентиляційні труби та вузькі дахи, відокремлені один від одного колючим дротом. Здається, в місті якраз було якесь народне свято. Хай там що, але цілу ніч було чутно виття сирен швидкої

допомоги й поліції. Прокинувшись від якогось недоброго сновидіння, я бачив через кожні десять-дванадцять хвилин крихітні срібні стрілочки літаків, які перетинали ясно-блакитний небесний простір, пролітаючи над будинками, ще зануреними в напівтемряву. Коли близько восьмої години я залишив готель Flamingo, — якщо не помиляюся, саме так він називався, — то побачив унизу, біля стійки реєстрації, за якою не було ні душі, сорокарічну жінку з блідим обличчям і скошеними вбік очима, яка лежала на високих ношах. Перед входом у готель на тротуарі балакали двоє санітарів. Я перейшов через Астридпляйн, прямуючи до вокзалу, де купив собі кави в паперовому стаканчику й першим приміським потягом поїхав до Мехелена, звідки пройшов пішки десять кілометрів до Віллебрука, проминувши околиці міста й уже майже повністю забудовані приміські поля. З того, що я бачив під час цієї прогулянки, у мене майже нічого не збереглося в пам’яті. Я бачу перед собою лише незвично вузький будинок, здається, на ширину не більше однієї кімнати, змурований із цегли печінкового кольору, який стояв на такій самій вузькій ділянці, обсадженій живоплотом із туй, і на вигляд здавався мені якимось дуже бельгійським. Поруч із будинком пролягав канал, по якому саме пропливала довга баржа, навантажена кругленькими качанами капусти, завбільшки з гарматне ядро, здавалося, що баржею ніхто не керує, і вона ковзає вперед, не залишаючи жодного сліду на темній поверхні води. Як і тридцять років тому, коли я дійшов до Віллебрука, стало незвично спекотно. На синьо-зеленому острові розташувалася фортеця, яка не зазнала жодних змін, лише кількість відвідувачів помітно зросла. На стоянці чекало багато автобусів, а всередині біля каси та поряд з кіоском юрмилися строкато вбрані школярі. Деякі з них уже встигли перейти через міст і чекали біля похмурої брами, крізь яку я, навіть після довгого вагання, так і не наважився пройти. Якийсь час я провів у дерев’яному бараку, в якому есесівці влаштували друкарню й виготовляли різні формуляри та вітальні листівки. Дах і стіни потріскували від спеки, мені навіть спало на думку, що в мене може загорітися волосся, як то трапилося зі Святим Юліаном по дорозі через пустелю. Потім я ще посидів біля рову, який оточував фортецю. Вдалині, за територією колишнього табору, по той бік паркану і сторожових веж я бачив висотні будинки Мехелена, які все далі просувалися в навколишні поля. На темній поверхні води пливла сіра гуска, спершу в один бік, а потім, розвернувшись, в інший. За якийсь час вона вилізла на берег і вмостилася неподалік від мене. Я дістав із наплічника книжку, яку дав мені Аустерліц під час нашої першої зустрічі в Парижі. Це була книжка лондонського літературознавця Дена Якобсона (мій колега, з яким мені за всі ці роки так і не вдалося познайомитися, сказав тоді Аустерліц), у якій ішлося про пошуки автором свого діда, равина