хворобою, яка розростається все далі й далі; після цієї зауваги Лемуана, сказав Аустерліц, я пригадав зимові місяці 1959 року, коли на вулиці Ришельє я студіював визначальну для моїх наукових досліджень шеститомну працю Paris, ses organes, ses fonctions et sa vie dans la seconde moitié du XlXème siècle[113] Максима дю Кана, який перед цим мандрував пустелями Сходу, що, за його словами, постали з праху мертвих, а 1890 року, після того, як пережив особливо інтенсивну візію на Пон-Неф, він узявся за цю працю й завершив її тільки за сім років. З іншого боку бельведерного поверху, сказав Аустерліц, було видно діагональне пасмо Сени, квартал Маре й далі на північ — Бастилію. Чорнильна стіна грозових хмар насувалася на місто, яке занурилося в тінь, від його веж, палаців і монументів скоро вже годі було щось розібрати, окрім білих куполів Сакре-Кер, що бовваніли вдалечині. Ми стояли лише за один фут від скляної стіни, яка сягала аж до самої землі. Варто було опустити погляд униз, на світлу променадну палубу та темні на її тлі крони дерев, і тебе затягувало у вир безодні, тож доводилося відступити на один крок. Часом, сказав Лемуан, сказав Аустерліц, йому здається, що тут, нагорі, він відчуває течію часу, як вона торкається його скронь, але, напевне, додав він, це просто рефлекс свідомості, який виробився протягом років у моїй голові з різних прошарків, які там унизу, на дні міста, зрослися один із одним. На пустирі між сортувальним парком вокзалу Аустерліц і мостом Тольбіяк, де зараз височіє ця бібліотека, аж до кінця війни був великий склад, куди німці звезли все конфісковане майно з квартир паризьких євреїв. Якщо не помиляюся, сказав Лемуан, там було майже сорок тисяч квартир, спустошених протягом багатомісячної операції, для якої було реквізовано весь автопарк спілки паризьких перевізників меблів, а також мобілізовано цілу півторатисячну армію пакувальників. Всі, хто був задіяний в цій організованій до найменших деталей програмі експропріації та повторного використання власності, сказав Лемуан, всі відповідальні за виконання, які часом конкурували між собою, штаби окупаційної влади, фінансові та податкові служби, відділи обліку населення та кадастрові відомства, банки й страхові агентства, поліція, транспортні фірми, домовласники та домоврядники, всі вони, без сумніву, знали, що з тих, хто був інтернований у Дрансі, навряд чи хтось повернеться назад. Більша частина вилучених без довгих церемоній коштовних речей, готівкових коштів, акцій та об’єктів нерухомості, сказав Лемуан, до сьогодні зберігається в руках міста й держави. І там, унизу, на території складів Аустерліц-Тольбіяк із 1942 року накопичувалося все те, що наша цивілізація вигадала як для прикрашання життя, так і суто з ужитковою метою, починаючи з комодів часів Людовика XVI, майсенської порцеляни, перських килимів і цілих бібліотек, і аж до останньої сільнички та перчанки. Доходило навіть до того, як розповідав мені недавно один чоловік із тих, що працювали на тому складі, сказав Лемуан, що заводили спеціальні картонні коробки, у які з метою дотримання чистоти зсипали каніфоль із конфіскованих скрипкових футлярів. Понад п’ятсот мистецтвознавців, торговців антикваріатом, реставраторів, столярів, годинникарів, кушнірів і кравців, що їх доправили сюди з Дрансі і яких охороняв контингент солдатів з Індокитаю, з дня у день по чотирнадцять годин займалися тим, що приймали на зберігання речі, які постійно сюди надходили, і сортували їх за вартістю та типом — срібні прибори до срібних приборів, каструлі до каструль, іграшки до іграшок тощо. Понад сімсот товарних потягів було відправлено звідси в зруйновані міста Райху. Нерідко в складські приміщення, сказав Лемуан, що їх в’язні називали Les Galeries d’Austerlitz[114], навідувалися партійні бонзи, які прибули з Німеччини, а також високі чини СС та вермахту, дислоковані в Парижі, вони походжали зі своїми дружинами або іншими паніями, щоб підібрати салонну обставу для власної вілли в Ґрюневальді, сервіз із Севрської порцеляни, шубу або фортепіано фірми Pleyel. Найцінніші речі, звісно, не посилали гуртовно в розбомблені міста; а куди вони поділися, сьогодні нікого не цікавить, як не цікавить уся ця історія, буквально похована під спорудою Великої бібліотеки нашого президента-фараона, сказав Лемуан. Внизу на безлюдному променаді згасли останні залишки світла. Вершини дерев пінієвого гайка, які з висоти здавалися моховим покровом, тепер перетворилися на рівномірний чорний прямокутник. Якийсь час, сказав Аустерліц, ми ще разом постояли мовчки на бельведері, спостерігаючи за тим, як починають виблискувати ряхтливі вогні міста.*
Коли перед моїм від’їздом з Парижа я ще раз зустрівся з Аустерліцом на ранкову каву на бульварі Оґюста Бланкі, він сказав мені, що напередодні від одного співробітника центру документації на вулиці Жоффруа-л’Аньє одержав довідку, згідно з якою Максиміліан Айхенвальд був інтернований наприкінці 1942 року в табір Ґюрс і що він, Аустерліц, тепер має поїхати до цього маленького містечка, розташованого далеко на півдні, у передгір’ї Піренеїв. Дивним чином, так сказав Аустерліц, через кілька годин після нашої останньої зустрічі, коли він, повертаючись з національної бібліотеки пересів на вокзалі Аустерліц, у нього було передчуття, що він наближається до батька. Як мені, напевне, відомо, минулої середи роботу залізничного транспорту було частково призупинено через страйк, через це на вокзалі Аустерліц панувала незвична тиша, від чого йому спало на думку, що саме з цього вокзалу, який був найближчим до його помешкання на вулиці Барро, батько залишив Париж невдовзі після вступу німців у місто. Я уявив собі, сказав Аустерліц, що бачу
його, бачу, як він виглядає з вікна свого купе, коли поїзд рушив, бачу також, як підіймаються білі хмарки пари з локомотива, який натужно розпочав свій рух. Я бродив вокзалом ніби причмелений, крокував лабіринтом підземних переходів, підіймався й спускався пішохідними містками. Цей вокзал, сказав Аустерліц, здавна був для мене найзагадковішим з усіх паризьких вокзалів. Під час мого навчання в університеті я провів тут багато годин і навіть написав щось на кшталт невеликої розвідки про його будову й історію. Тоді мене особливо захоплювало те, як поїзди метро, які рухалися з боку Бастилії, перетнувши Сену, в’їжджали боком через залізний віадук на верхній поверх вокзалу і ніби заковтувалися фасадом.
Водночас я відчував якийсь неспокій від розташованої за цим фасадом майже цілком безлюдної та освітленої бляклим світлом зали, у якій містилася збита з грубих дощок і балок сцена
