Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

— Тому що людина цього не потребує, — кажу я, замислившись про своє.

— Ти читаєш мої думки, Ілоно? — примружується Рома, дивлячись на мене.

— Ні, просто відповіла так само, — знизую плечима. — Напевно, досить поширена проблема. 

  Я тягну губи в усмішці, хоча в грудях із кожною хвилиною зростає порожнеча. Він навіть не здогадується, що я маю на увазі саме його. 

  І навіть припустити не може, що саме я б сказала.

— Можливо, ти маєш рацію, — погоджується він і кидає погляд на наручний годинник. — Скільки ще запитань?

  Він рідко його носить, бо майже щодня ходить на тренування і не любить постійно знімати й одягати назад. Навіть така дрібниця за такий короткий термін мені вже відома. 

— Ти поспішаєш? Ще три. 

— Ні, — негативно мотає головою. — просто не хочеться більше турбувати твоїх батьків нічними втечами.

— Ми точно встигнемо до їхнього приходу, — заспокоюю його. — Твій будинок з усім майном загорівся. Після порятунку близьких, а також домашніх тварин у тебе є час, щоб забігти в будинок і врятувати ще щось від полум'я. Що б ти взяв? Чому?

— У мене немає нічого особливо цінного вдома, — Рома вражає мене своєю відповіддю, тому що його будинок оснащений дуже дорогою технікою. — Але я б узяв свою найпершу медаль — вона для мене багато значить.

  Розумію його. Думаю, якби в мене була справа, якою б я горіла, то так само б цінувала те, з чого все почалося. 

— Картина, — повідомляю трохи зніяковіло і дивлюся прямо йому за спину, але трохи вище.

  Рома обертається і бачить на стіні ту саму картину, що ми малювали разом.

— Чому саме її? — нетямущо запитує він. — Тому що це перше, що ти намалювала на полотні?

  Він проводить паралель зі своєю відповіддю і таким чином знаходить сенс у моїй.

— Так, — погоджуюся, хоч це й нахабна брехня.

  Зовсім не тому, а тому що ця картина безпосередньо пов'язана з ним. З тими спогадами й емоціями. 

— Круто, — на його губах з'являється тепла усмішка. — Я б був тобі вдячний, якби ти врятувала саме її.

  Тепло розливається в грудях, але я нічого не відповідаю на цю заяву.

— Ой, таке тупе запитання, — вигукую я, дивлячись в екран телефону. — Смерть кого з членів твоєї родини засмутила б найбільше? Чому?

— Мамина, — легко відповідає Рома.

— Тому що з татом стосунки гірші? — перепитую, бо не до кінця розумію його.

— Ні, стосунки тут ні до чого, — заперечно хитає головою. — Просто смерть мами не витримав би ні я, ні батько. Ми б розбилися і не змогли зібрати себе назад. Якби не стало батька, то я був би зобов'язаний стати опорою для мами. Дати їй прийти до тями.

  Мені стає зрозумілий хід його думок і я дивуюся з глибини.

— Думаю, найбільше мене засмутила б смерть брата, — відповідаю своєю чергою.

— Чому саме він? — запитує Рома. 

  Мабуть, теж хоче зрозуміти мене. 

— Просто до смерті батьків діти більш підготовлені. Старість не щадить нікого, і це в будь-якому разі рано чи пізно трапиться, — копаюся у своїх роздумах. — А ось смерть людини, з якою ти росла... Гадаю, це набагато складніше.

— Ти цікаво розмірковуєш, — промовляє Рома і ми закриваємо цю тему.

  Над таким думати, звісно, без потреби, та й думати про таке не хочеться.

— Поділися особистою проблемою і запитай партнера, як він би впорався з нею. Потім запитай, що він думає про твої почуття з приводу цієї проблеми, — нарешті ставлю фінальне запитання. 

— Як би ти вчинила, якби хотіла вивалити людині всі свої почуття, але розуміла, що їй це не потрібно? — по-своєму підходить до питання Рома.

— Здається, ми можемо закінчувати, — підтискаю губи.

— Чому? Ти ж не відповіла.

— Тому, що я б поставила тобі точно таке саме запитання, Рома, — сумно посміхаюся я. — І ти, очевидно, як і я, не знаєш на нього відповіді. Виходить, нам доведеться шукати його поодинці, або й зовсім не робити з цього проблему.

— Ти маєш рацію, — кивнувши головою, він піднімається зі стільця. — Проведеш мене?

— Звісно, — встаю слідом і ми виходимо в передпокій.

  Ми й справді встигаємо впоратися з усім до приходу батьків. 

  Навіть Нік до цього часу ще не повернувся додому.

  Напевно через те, що цього разу ми не занурюємося в обговорення зі зрозумілих причин.

— Потрібно буде зробити якийсь висновок проєкту, так? — запитує Рома, перед тим, як покинути мою квартиру.

— Так, — згідно киваю головою. — Думаю, можна через кілька днів, щоб зрозуміти до кінця результат. 

  Рома прощається і йде.

  Звичайно ж не цілує в щоку на прощання.

  І цей день руйнує мене до кінця.

  Усе, що зароджувалося між нами, розсипалося на дрібні шматочки — я чітко це відчуваю.