Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

  За час цього тесту ми так зблизилися і пізнали одне одного, що подібне стає очевидним.

  Нам вистачає лише перезирнутися, щоб я пропустила і це запитання.

— Ми переходимо до останнього блоку запитань, — полегшено зітхаю я, не здогадуючись, що він буде найскладнішим. — Складіть по три твердження, правильних для вас обох. Наприклад: "Ми обидва зараз відчуваємо..."

— Відчуженість, — моментально відповідає він, відпиваючи гарячу каву з чашки.

— М? — нерозумно глянувши на нього, тут же відводжу погляд.

  Точно. Він проклав фразу.

— Ти маєш рацію, — підтискаю губи і намагаюся придумати наступну фразу. — Ми обидва цінуємо наших близьких. 

  Рома в цей момент схвально посміхається. Йому приємно те, що я правильно розумію його. Його відчужені стосунки з сім'єю зовсім не означають того, що він їх не любить і не цінує.

— Ми обоє доб'ємося всіх своїх цілей, — промовляє своєю чергою.

  І від цієї заяви приємні мурашки пробігають по тілу.

  Спочатку ми мали озвучити по три таких фрази, а не всього три. Я свідомо перефразувала завдання, тому що воно здалося мені надто важким для цієї ситуації.

І правильно зробила.

— Продовжи фразу: "Я б хотів, щоб був хтось, із ким можна розділити..." — вимовляю і швидко роздумую, як відповісти. — Свої почуття.

— Свої почуття, — вторить мені Рома.

  Зовсім не очікую почути подібне від Барінова. 

  Ми кілька хвилин витріщаємося одне одному в очі, і я навіть не знаю, що гірше: відповідати на ці запитання зараз, чи якби ми зробили це до моєї розмови зі Світланою.

— Якби ти збирався стати близьким другом для свого партнера, що б ти йому розповів: що він, на твою думку, має про тебе знати? — іду далі, аби перервати цю незручну паузу. 

— "Для свого партнера" — мається на увазі тебе? 

— У контексті тесту, так, — трохи бентежуся від такого запитання.

— Хм, — замислюється Рома, відставляючи від себе чашку. — Я б розповів тобі ту саму таємницю. 

— Так розкажи, — беземоційно пропоную я, хоч це вже й не має жодного значення.

— Ключове слово "якби хотів", Ілоно, — підтискає губи Баринов. — А я не хочу.

  Слова боляче вдаряють, але я не подаю виду.

— Взаємно. Я б теж розповіла таємницю, про яку ти навіть не здогадуєшся, — усміхаюся, дивлячись Ромі прямо в очі.

— Таємниця пов'язана зі мною?

— Ще й як, — усмішка сповзає з обличчя.

— Не розкажеш? 

— Звичайно ж ні, — заперечно киваю головою.

— Твоє право, — легко погоджується Рома.

  І виходить, що питання, які мали зблизити нас, навпаки відштовхують подалі одне від одного.

  І якщо в мене є на це вагомі причини, я не розумію, з чого Барінов почав чинити настільки жорстоко.

— Розкажи партнеру, що тобі подобається в ньому; говори прямо, вимовляй речі, які не міг би сказати випадковому знайомому, — тараторю я, аби скоріше дійти до кінця цих безглуздих запитань. — Не бачу сенсу відповідати. Подібних запитань було достатньо.

  Я роблю неправильно, але по іншому зараз не можу.

  Виставити його за двері і не дійти до кінця запитань буде дурістю і слабкістю, тому намагаюся перебороти себе.

— Ти маєш рацію, — погоджується Рома. — Але все, що я говорив тобі раніше — було щиро.

  От навіщо він доповнює? Адже б'є по болючому.

— Поділися неприємною ситуацією чи бентежним моментом із життя, — зітхаю, бо це запитання не таке чуттєве, як попередні. 

— Колись я підвів усю команду, — Барінов розповідає історію, яку вважає неприємною.

Виявляється, після неї він вирішив, що має викладатися на всі відсотки, якщо хоче чогось досягти.

— А я перевернула тарілку з гарячим супом у літньому таборі, — роблю коротку паузу. — На іншу дівчинку. У неї, на щастя, не залишилося опіків, але ситуацію досі у фарбах запам'яталася, — струшую головою, щоб витіснити ці спогади — досі відчуваю свою провину. — Коли ти востаннє плакав при будь-кому, або на самоті.

— Я не вважаю, що "чоловіки не плачуть" та інша маячня, але сам востаннє плакав у дитинстві. Навіть не згадаю через що, — знизує плечима Баринов.

— Сьогодні, — неохоче даю відповідь, адже Рома і так це знає, і відразу ставлю наступне запитання, щоб він не почав розпитувати. — Розкажи своєму партнерові, що ти вже зараз цінуєш у ньому? — знову роблю глибокий зітхання. 

  Скільки можна подібних запитань? Чому саме зараз, коли прірву між нами прибрати вже неможливо. 

  І нехай я переконую саму себе, що не хотіла, щоб Рома приходив — це нахабна брехня.

  Я сама схопилася за можливість закінчити проєкт, не підозрюючи, що це буде так складно.

— Я ціную твою чесність, чуйність і завзятість, — швидко вимовляю я, навіть не піднімаючи погляд.

— Я ціную в тобі все, Ілоно, — із сумом у голосі зізнається він. — Навіть твої недоліки.

  Серце відгукується в грудях, попри те, що я вперто намагаюся його не помічати.

  Я вже збираюся згорнути з наміченого плану і просто тут і зараз з'ясувати, що трапилося. Чому його ставлення до мене в один момент змінилося.

  Але Рома не дає це зробити.

— Став наступне, — просить він через тривалу паузу.

— Гаразд, — киваю сама собі. — По-твоєму, яка тема занадто серйозна, щоб жартувати про це? Я вважаю, що це чорний гумор у бік сім'ї.

— Тобто в бік інших людей тебе не бентежить? — моментально посміхається він.

— Зовсім ні, — відповідаю тим самим.

  Це дарує легкість нашій бесіді на деякі миті.

— Я б не став жартувати щодо... — замислюється Рома. — Не знаю. Для мене майже весь гумор прийнятний, тому я солідарний із тобою. Так можна відповісти?

— Так і бути, — махнувши рукою, усміхаюся. — На перший раз прощається. Якби ти мав померти сьогодні до кінця дня, ні з ким не поговоривши, про що несказане ти найбільше шкодував? Чому ти ще не сказав цього?

  Даю йому відповісти першому, бо мене питання ставить у глухий кут.

— Я не можу сказати про що саме, можу сказати лише чому, — потайки відповідає Барінов, погойдуючись на кріслі.