Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Але й вона впала на підлогу.

Дівчина інстинктивно затулилася руками, переступила через одяг і з опущеною головою спинилася просто перед Людовіком Престом. У голові не залишилося ні думки, ні емоції — тільки відчуття порожньої кулі, котра роздувалася, щоб луснути.

— Ти знаєшся на так званих жіночих замовляннях, на ворожбі чи приворотах? — спитав маестр Прест. — Відповідай правду.

Він не додав нічого погрозливого, проте Канре й без того розуміла: за спробу обману їй дістанеться ще гірше. Втім, у ній загорілася слабка надія, що Жарраків батько тут через щось давнє, щось пов’язане з Карою. І гілка в безпеці. Головне — не відкрити її необачно. Та вона така дрібна — може, й пощастить…

— Ні, великий маестре. Я не вірю в замовляння і не користуюся ними.

— Дивно. У жіноцтва зазвичай є глибока віра в такі дурниці, особливо у нижчих, котрим не сягнути справжнього чару… Тоді як ти обкрутила і мою сестру, і сина?

— Я не… не обкручувала їх, великий маестре.

Канре була й сама подивована тим, що панія заступилася за неї перед братом, адже останнім часом та обдаровувала її лише заувагами, ляпасами й морем роботи.

— Нехай ще Юріт Даль бачить у тобі віддзеркалення Кари. Але мій син!.. І через нижчу…

Рука чаротворця раптом торкнулася стегон Канре і пірнула між них упевнено й нахабно.

Дівчина заплющила очі.

— Не тут, — видихнув Людовік, відсмикуючи руку. — Тоді де?

Він підвівся з крісла, насилу віддер руки Канре від плечей і покрутив її, мов ляльку, оглядаючи з усіх боків.

Врешті його погляд знайшов почервоніння. Пальці чаротворця стиснули зап’ястя дівчини і задерли її руку вгору.

Канре закусила губи. В одну мить зрозуміла, що це кінець. Кінець саме такий, як і личить дурній служці, котрій забаглося більшого.

Кінець її безславній спробі бути людиною — такою, котра має право бодай на щось, окрім покори і служіння.

«Це не було помилкою».

Батько Жаррака натиснув на гілку великим пальцем.

— А згоріть ви обоє… — прошепотів він, відступив від Канре, мов налякався побаченого, і впав у крісло.

Хвилину пан Прест просто мовчав, опустивши голову. Потім схопився на ноги.

— Іменем короля я звинувачую тебе в порушенні найвищого закону, у спробі обманом здобути статус, присвоїти собі золоту оливну гілку й зневажити високорідність господарів твоїх. За цю провину я маю право засудити тебе до смерті на місці… — Тут Канре підвела голову без дозволу і зітнулася з поглядом чаротворця. — Але я не зроблю цього. Гілку може нанести лише чистокровний вищий. А її наніс на твоє тіло і здобув перед цим мій рідний син. За законом його чекає страшна смерть, ще гірша за твою. Чи усвідомлюєш ти, зміюко, під яку загрозу поставила життя королівського щита і безцінного спадкоємця Престів? Якщо я діятиму згідно з законом, то повинен винести смертний вирок обом вам і здійснити цю кару або доповісти правителеві. Чи готова ти до такого, нижча?

Канре вистачило сил лише на кілька секунд. Потім колосальна чужа воля змусила її відвести погляд, зігнутися в поклоні і врешті простягнутися в ногах у королівського чаротворця.

Тільки тоді, коли вона вже заледве могла вдихнути повітря, бо й воно входило в легені з болем, Прест зменшив тиск.

— Жаррак Етель має свій шлях до блискучого майбутнього, — відкарбував його батько. — І жодна жінка — нижча, вища чи хоч королівського роду — не стане на заваді. А тепер підведися, я маю щось для тебе.

Канре слухняно поворушилася на килимі, але на кожен рух м’язи відповідали спазмом, і замість того, щоб швидко піднятися, вона заборсалася, як рибина, кинута на дошку для нарізання, за мить до того, як їй зітнуть голову кухонним тесаком.

Коли вона опанувала своє тіло і таки спромоглася знову рівно стояти, Людовік Прест уже очікував. В одній його руці білів розкішним різьбленням артефакт. У другій лежало серце.

Канре сторопіла, проте очі не зраджували: то справді було серце. Невелике, гладеньке, кольору маестриної пудри. Воно нагадувало витончену керамічну прикрасу — гідну принцеси, мабуть. У центрі серця, обмежений золотим мереживним обідком, поблискував годинник. Довкола звивалися виведені пензлем гілки, листя і дрібні квіти.

Годинник цей здався Канре раптово найкрасивішою річчю, котру вона будь-коли бачила. Він притягував, мовби містив щось глибоко жадане, — й дівчина заледве стрималася, аби не простягнути руку до окраси на долоні Преста.

Вона вмить забула про свою наготу й сором, про свою смертельну провину і покарання, котре, напевне, чекає от-от зараз. Про те, що це загроза й для Жаррака. Ніщо не важило в цю мить — керамічне серце займало всі її думки, бажання, і світ мовби зійшовся всередині цього маленького кремового дива.

— Підійди, — наказав пан Прест.

Голос його лунав приглушений цокотінням годинника, мовби й слова великого чаротворця не важили нічого, поки ці стрілки рухалися, поки механізм усередині озивався й наповнював вуха Канре таким жаданим звуком. Вона прагнула наблизитися до того цокотіння, тому ступила вперед.

Чаротворець узяв керамічне серце двома пальцями і втиснув його просто між дрібними грудьми Канре. Вона здригнулася від дотику: холодна поверхня прикраси розпалилася, ніби жарина. Прест прошепотів щось до свого артефакта. Чар спалахнув, ніби відкрилася величезна квітка. Канре здалося, що це шаленство, найпрекрасніше у світі. Її шкіра стала як віск, тіло втратило цілість — із грудей закапотіла кров; поріз, котрий не болів ні краплі, глибшав, відкриваючи криваву червонявість м’язів і білість костей. Вона дивилась на це ніби збоку.

І впала лише в ту мить, коли усвідомила власне тіло — власне понівечене чаром, розчахнуте тіло — сущим.

Канре прокинулася від того, що біль тупою сокирою длубав її груди й живіт.

Лежала на м’якому.

Зелений диван. Блакитна зала. Маестр Прест…