Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Тому я й не хочу у той ваш Альтес їхати. Мені подобається порядок у світі. Тож випиймо за зустріч!

Канре здавалося, що всі погляди прикуті до неї, що всі дивляться саме в її бік і що не залишилося жодної людини в місті, котра б ще не помітила, що зі служкою маестри Альвіанні щось не те.

Це було хибне відчуття, бо ніхто не звернув на неї уваги дорогою назад, а в домі всі були зайняті. Новина про смерть Жюссі розлетілася вже. Осван, котрий зустрів Канре під кам’яною аркою воріт, навіть не зиркнув у її бік.

Місце, де горіла гілка, майже не боліло. Дівчина швидко прослизнула нагору й привела себе до ладу.

— Ще трохи, — прошепотіла собі. — Ще трохи, і все зміниться.

Вона заколола перехрещені на потилиці коси, тріпнула головою, перевіряючи, чи добре тримаються, і поспішила до маестри.

Коли Канре застукотіла в двері покою, ніхто не відповів. Тож вона обережно відчинила їх: не траплялося ще такого, щоб о цій годині панія спала.

Дівчина не помилилася: маестра сиділа на софі біля вікна, у сукні до сну і шовковому халаті.

Вона була не сама.

Розділ 16. Керамічне серце

— Сестра Кари? — пробурмотів Людовік Прест, прискіпливо дивлячись на Канре.

Вона спинилася перед ним і маестрою.

Чорні, вологі від талого снігу чоботи королівського чаротворця шаркнули, коли він звівся на ноги, одразу ж виростаючи над служкою. Важка холодна долоня схопила її за підборіддя і задерла голову. Дівчина відвела погляд, щоб не прогнівити великого, хоча вже передчувала, що він має щось до неї. Через гілку? Ні, ні, не міг би — адже вона тільки-но повернулася… Адже Жаррак… Ні.

— Викапана… — голос чаротворця змінився. — Викапана Кара. Не така гарна, ще й худа, як шпилька. Але яка схожість!.. Ото прокляте сімейство!

Людовік Прест відштовхнув служку вбік і підійшов до вікна. Канре примітила, що його руки неспокійно сіпаються, мовби хочуть намацати нитки чару в повітрі.

— І давно? — Він повернувся до сестри. — Юріт, де ти її взагалі переховувала? Скільки зазирав сюди — й разу не бачив! Якби не пригадував ту шльондру, то повірив би, що твоя коханка жива й понині, тільки з вигляду помолодшала…

— Я вільна брати на службу кого забажаю, Людо. І я тебе прошу: не треба вигадувати оцих твоїх теорій про покійницю. Негоже це, — манірно відповіла маестра Альвіанні. У її руці похрускувало віяло, котре панія м’яла, не зважаючи на те, як тріщить тонке шитво і рвуться нитки.

— Я маю до неї справу.

Маестра звелася на ліктях.

— Ти не посмієш. Годі гратися життями інших. Не в моєму домі.

— Вона порушила закон. І я маю право скарати її. У твоєму домі чи будь-якому іншому. Королівські чаротворці…

— Ні, Людо. Не після того, що ти зробив із Карою. Не хочу чути про ваші закони, коли вони позбавляють мене того, що мені належить.

У голосі маестри Альвіанні прослизнули нотки паніки, що, ніби льодова кірка, скували Канре на місці. Вона ловила слова уважно, розуміючи, що од того залежить її життя — вже певно. Проте було щось у минулому сестри, маестри й Жарракового батька, щось таємне й приховане. Воно не дозволяло дівчині сплести все докупи.

— Ти не вб’єш її. — Маестра різко, незвично для себе зірвалася з софи, кинула під ноги поламане віяло і взяла з круглого столика при вікні інше, розкішніше.

То була не прикраса, а чаротворчий артефакт.

— Поклади цяцьку, жінко, — в суворому голосі королівського слуги майнуло знущання. — Воно тобі щоб відбілювати шкіру і зафарблювати сиві коси, а не проти мене ставати.

— Ти не вб’єш її.

Маестра Альвіанні стала між служкою і братом та видихнула кілька слів — нитки чару штурхнули овальний столик під ноги маестрові Престу.

— Гаразд, можеш ламати власні меблі. Воля твоя. За мною — закони. Тому заспокойся, Юріт. Недостойно мені навіть діставати зброю в присутності слабкої жінки. Дай нам поспілкуватися з цією… другою Карою.

— Її звуть Канре. Вона у моїй владі.

— Ти диви. Навіть імена схожі. Гаразд. Маєш моє слово, сестро. Клянуся дружбою і нашою спільною кров’ю, що не вб’ю її. А тепер — де ми можемо поспілкуватися?

Людовік Прест наблизився до Канре і стиснув її плече так сильно, що вона засумнівалася в міцності обіцянки.

Проте, стоячи й тремтячи в покої маестри, дівчина розуміла, що тікати нікуди. Вона уявила впевненість на Жарраковому лиці, його горду поставу й усмішку, котрі завжди підбадьорювали її. Але в думках, як на зло, кружляли, мов у сніговії за вікном, зовсім інші, погані спогади.

— Роздягайся. Знімай усе.

Людовік Прест важко опустився в темно-зелене крісло і переплів пальці, очікувально дивлячись на Канре.

Вона скрижаніла: не можна знімати одяг! Там оливна гілка. У непримітному місці під рукою. У місці, яке нікого не цікавить. Маестрів, котрі хотіли її тіла, цікавив поділ сукні й те, що під ним, у вільготному пристанищі міжніжжя. Їхні пальці часто до болю стискали груди, м’яли їх, як тісто, — ніби в дитинному подиві та невірі, що таке тепло і м’якість можуть бути на тілі людському. Часом вони занурювали пальці в її волосся чи дихали в шию. Але місце гілки було безпечним.

Канре задерев’янілими руками потяглася до стрічки під горлом. Вона ніколи ще не знімала одягу перед маестром, котрий сидів навпроти, байдужно спостерігаючи. Повільні рухи лише відстрочували неминуче.

Паркет у холодній блакитній залі обпік стопи. Канре розв’язала стрічки на панчохах, і ті сповзли. Останньою була тонка спідня сорочка, котра зміїлася призбираним мереживом на високому комірі.