Ретта Кім - Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім

— Ми зробили все від нас залежне. Стан пацієнта важкий, але стабільний. Та з його… кхм… особливостями, є велика надія на швидке відновлення.

Надія…

— Стій, — тихо промовив Джейк, притримавши мене за плечі. — Не падай. Дослухай його спочатку.

— Послухаєш його… стільки шуму роблять… — пробурмотіла я.

— Закрита черепно-мозкова травма середнього ступеня, травма грудної клітки, забій легень, закритий перелом лівої руки зі зміщенням, численні гематоми, синці й подряпини, — відповів на запитання лікар. — Він непритомний і ми спостерігаємо за його станом. У палату можна заходити. Тільки одне дуже велике прохання — не більш ніж троє і максимально тихо, щоб не турбувати пацієнта.

Поки лікар договорював, я вже прослизнула повз "дорогу" сім’ю й зайшла в палату. Зачинила двері й оглянула приміщення. Що ж… усе на вищому рівні. Зупинила погляд на ліжку й охнула. Алекс мав просто жахливий вигляд…

Тихо підсунула крісло й сіла поруч. Обережно торкнулася його руки — холодна. Який з мене охоронець, якщо я не можу захистити найдорожче? Обвела поглядом його тіло, щосили стримуючи сльози, які так і просилися вийти назовні разом з емоціями. Не зараз… не сьогодні… не в цьому житті.

Він не спить… він непритомний… далеко звідси. Он як, виходить, він себе почував, доки мій організм боровся з отрутою в крові.

— Ти занадто спокійна, дівчинко, — невдоволено кинула Марія, зайшовши в палату.

У будь-якій іншій ситуації я б не змовчала і стулила їй рота. Але не зараз. Я продовжила мовчки сидіти й дивитися на страшенно блідого й непритомного Алекса. 

Белла нічого не бачила…

— Раджу тобі забути про нього і зникнути звідси. Назавжди, — жінка не полишала своїх спроб зачепити мене.

Я знову промовчала.

— Ти вчилася в акторській школі? — зовсім роздратовано запитала вона.

— Невже вас тільки це хвилює? — майже беззвучно промовила я, обводячи поглядом кожне пошкодження на обличчі хлопця. Бідний Алекс… його матері важливіше попсувати комусь нерви, аніж здоров’я власного сина…

— Вистачить грати на людях. Тут нікого немає, — жінка ледь стримувалась, щоб не підвищити тон.

— Досить, Маріє, — пролунав чоловічий голос. — Вийдіть і охолоньте.

Жінка скрипнула зубами, але промовчала й попрямувала на вихід. Лукас підморгнув і зачинив двері з того боку. Я залишилась одна. Він мені допомагає? Та питання швидко зникло з голови. Я більше не витримала. Залишившись сам на сам з Алексом, який постраждав через мене, сльози майже водопадом полилися по щоках… я заридала вголос.

Година… дві… три… я пропустила момент, коли за вікном почало світати, коли в палату зайшла Софі й мовчки обійняла мене… я просто продовжувала плакати. Востаннє я так плакала… на похоронах батьків.

— Вогнику… — поруч з’явився Ноель. — Візьми.

— Це що? — мляво запитала я, дивлячись на таблетки і склянку з водою.

— Просто випий. Софі вже заснула. Тобі теж потрібно відпочити.

— Я нікуди не піду, — коротко відповіла я.

— Каріссо, ти плачеш без упину вже кілька годин. Сонце вже зійшло, а ти ще очей не заплющила. Так не піде.

— Я не буду нічого пити. Просто залиш мене в спокої…

— Каріссо, будь ласка. Нам із Джейком боляче дивитися на тебе.

— Не дивіться.

— Вогнику…

— Я не буду… не буду… не буду… — тихо повторяла я, витираючи сльози, що потекли з новою силою.

— Так до нервового зриву недалеко. Пожалій свою нервову систему.

— Що це за таблетки? — я шмигнула носом.

— Прості заспокійливі, — ледь усміхнувся Нол.

— Гаразд. Тільки один раз.

— Домовились.

Я випила і, навіть, трохи заспокоїлась. Пересіла на диванчик, поки біла Алекса сидів Ітан. Заглядав Томас, та надовго не затримався. На відміну від своєї жінки, від будь-яких коментарів у мою сторону утримався. Видно, його вразив мій зовнішній вигляд. Червоні  підпухлі очі й червонуватий ніс… ще те видовище, напевно…

У якийсь момент я заснула. Та не скажу, що сон був порятунком. Підсвідомість малювала жахливі картини аварії, лікарні й пораненого Алекса. І жодного промінчика надії… тож скоро я підірвалася, вириваючись з тривожного сну.

— Каріссо? — до мене підійшов Ітан. — Візьми, випий. Ти маєш поганий вигляд.

— Спасибі за відвертість… — промовила я і спустошила склянку.

— Жахіття?

— Софі спить спокійно? — запитала я, дивлячись на хлопця. Рівне чорне волосся сягало плечей, світла, трохи жовтувата шкіра. У чорних, розкосих очах завмерла тривога. Звичайно, він хвилювався за Алекса… хвилювався й за Софі, яка теж довго плакала.

— Вона випила снодійне. Може, і ти…

— Ні, дякую. Я краще відмовлюсь, — швидко промовила я.

Біля палати сидів Джейк. Ноель, Дейн і Белла займалися пошуками тих двох. А Карін спала разом з Софі у вільній палаті. Я хотіла допомогти хлопцям, та мені сказали, що якщо я вийду з лікарні, то тільки додому і з Джейком, тому я повернулася в палату. Відчуваю, що в одну прекрасну ніч я просто вилізу через вікно…