Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

на східцях виходу з тунелю сидять есесівці.

Всі троє зійшли в крижану воду і рушили слідом за Манфредом. Холод шпигав тіло мільйонами голок, судомив ноги і підбирався до серця. Над головами низько висіло брудне склепіння тунелю, потім воно стрибнуло кудись угору і потонуло в темряві.

— Тримайтесь один за одного, — почули вони шепіт Манфреда. Світло ліхтарика погасло.

— Як у могилі, — і темно, і холодно, — промовив Дайн-Рябчук.

— Тихо! — зашипів на нього Манфред.

Хвилин п'ять вони йшли у цілковитій темряві. Пробиралися дуже тихо, щоб їх не почули. І та пересторога була немарною. Скоро до них долетіли голоси, якесь шарудіння, чиїсь кроки. В тунель увірвався струмінь пропахлого димом повітря, запах розігрітих консервів і тонкий аромат тютюну.

— Гансе, давай кухоль, — говорили десь зовсім близько.

— Де це ти роздобув таку розкіш?

— В підвалі. Там цілий склад. Ото вина, я в житті ще таких не куштував. Чи то єгипетські, чи то іспанські…

— Ех ти, рудий йолопе, це ж вина із всесвітньовідомих підвалів Андорри.

— А чорт їх знає.

Манфред вирішив обійти стороною вихід з тунелю. Кроків за десять було видно чорний пролом у бетоні, що вів до підвалу. Проте як тихо вони не йшли, зрадницька хвиля все ж покотилася до східців, на яких сиділи есесівці.

— Там ніби хтось є, — долетів до втікачів шепіт.

— Не мели дурниць.

— А чого вода коливається?

— То в тебе в очах. Мабуть, забагато випив.

— Та ти поглянь.

Есесівець, мабуть, звівся на ноги, бо тінь його раптом упала на воду. За мить і друга широка тінь лягла поруч з нею на тьмяну смугу освітленої біля виходу води. Втікачі завмерли.

— Ану, жбурни туди гранату! — Втікачі кинулись убік, але було вже пізно. Граната влетіла під склепіння, вдарилась об бетон і упала на воду. Вибух розколов темряву, вдаривши сотнями сталевих скалок у бетон.

— Очі, — простогнав Манфред, затуляючи руками обличчя.

Карла схопила його попід руки і потягла до пролому в стіні. Хорст кинувся їй на допомогу. Дайн-Рябчук випередив їх, він уже був по той бік пролому.

— Очі, — скреготав зубами Манфред.

Білими шаблями хтось сік його по очах, туманив мозок, виривав із м'язів силу. Він обм'як, став важкий, ніби земля потягла його до себе з потроєним зусиллям. Удвох з Карлою Хорст ледве втягнув Манфреда в пролом. Там його підхопив Дайн і повів вузьким коридором до підвалу. В цю мить друга граната розірвалась під склепінням метро.

— Хорсті! — скрикнула Карла і похилилась назад, безсило хапаючись руками за стіну. Розгрібаючи воду, Хорст підбіг до неї. Вона глянула на нього чужими, застиглими очима, похилилась і впала йому на руки.

— Карло! Карло! — зашепотів Хорст.

Вона не відповіла, тільки застогнала болісно і заплющила очі.

— Подивись на мене. Не мовчи. — Хорст узяв її на руки і поніс. Щось тепле обдало йому руки. То була кров. Вона наповнила йому долоні, сочилася між пальцями і капала у темну застояну воду. Хорст поклав жінку на ящики з вином, якими був набитий підвал. Вона розплющила очі.

— Тобі легше?

Карла болісно всміхнулася.

Він цілував їй руки, з мольбою дивлячись у згасаючі очі.

— Я сподівалась… Просила мадонну послати нам щастя з тобою, Хорсті. Нехай вона береже тебе, любий. Згадуй мене і не думай про мене погано. Я віддала тобі чисте серце. Прощай…

— Не треба! — скрикнув у відчаї Хорст, хапаючи її голову обома руками. Але життя в її очах уже погасло назавжди.

— Ходімо, — смикнув його за рукав Дайн-Рябчук.

Хорст не ворухнувся.

— Ходімо, Хорсті, росіяни прорвались! Вони вже над нами.

Але Хорст Торнау стояв нерухомо. Тепер йому було байдуже — росіяни, німці, американці. Все відлетіло кудись у безвість. Він дивився у мертві очі Карли і плакав важко, беззвучно. Дайн схопив його за руку і потягнув за собою. За штабелями ящиків Хорст побачив Манфреда. Обличчя його було замотане якоюсь ганчіркою. З-під неї сочилася кров. Манфред стогнав, похитуючись з боку на бік, неначе молився. Хорст хотів щось сказати другові, але Дайн потяг його далі до проламаної у стіні діри. Хорст озирнувся на ящики, де залишилось тіло Карли. Дайн штовхнув його у пролом.

— Хорсті! Хорсті!.. — кликав з підвалу Манфред.

Але Дайн уже знову схопив Хорста за руку, і вони побігли кудись у темряву, ніби той голос бив їх по вухах циганськими батогами.

РОЗДІЛ XI
ТАЄМНИЦЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА

Минав другий тиждень, як Крайніченко з хлопцями зупинилися в турнстяку на Траупзее. Весна вже позлизувала з гірських боків іскристі сніги, виповнила озеро блаватною сніговицею, покрила свіжою зеленню альпійські луки. Ще день-два — і зацвітуть полонини маками. Тільки скелястий шишак Рейхенштайну все ще хизувався на сонці іскристою холодною красою.

Проте ні чари весняних гір, ні зваблива гладь озера, ані теплий, набитий продуктами туристяк не втримали б утікачів у цій забутій людьми місцині, коли б не захворів зненацька Микола Добривечір. Запалення легенів прикувало хлопця до ліжка. Після того як відкрилась на перевалі дорога, всі троє жили під постійним страхом: і вдень і вночі не спускали з неї очей, розуміючи, що рано чи пізно сюди хтось прийде.

В горах біля Топліцзее знайшли печеру. Поступово перенесли туди продукти і навіть ковдри, щоб укрити ними хворого Миколу. Про те, що