Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

Під склепінням висіли товсті просмолені кабелі. Доводилося пригинатися, щоб не зачіпати за них головами. Тамуючи подих, пройшли вузеньким проходом між штабелями мін до ніші, з якої вибивалося світло, і побачили кишеньковий ліхтарик. Він був поставлений з таким розрахунком, щоб його можна було помітити з протилежного кінця тунелю. Манфред оглянув ліхтарик з усіх боків, однак нічого підозрілого не помітив. Мабуть, його залишили мінери як знак того, що тунелі заміновано. Манфред узяв ліхтарик, відсунув з рефлектора червоний фільтр і посвітив уздовж тунелю. Кроків за п'ятдесят промінь уперся в стіну. На ній біліло широке коло з хрестом посередині. У цьому місці червоні дроти зникали в невеликому проломі під склепінням. Промінь ліхтарика обмацав цеглу навколо пролому. Цеглини було наспіх закладено в далеко більший пролом. Досить було Манфредові натиснути на них рукою, як вони вивалилися, відкриваючи хід у другий відсік тунелю. Промінь майнув стіною уздовж червоних дротів і зупинився. Дроти зникали десь під стелею. Манфред, Хорст, Карла і Дайн перебрались один по одному за стіну. Тут уже не було мін, проте ноги по щиколотки потонули в холодне смердюче багно. Манфред посвітив угору, туди, де зникали червоні дроти. Вентиляційний колодязь мав метрів десять. Світло ледве сягало ґрат, що переплітали колодязь на виході. Рушили вперед, поспішаючи якнайдалі відійти од замінованого відсіка. Бетонна труба тунелю поволі почала підніматися вгору. Скоро під ногами стало сухо, а ще метрів за сто вони опинилися в глибокій воронці, що переривала тунель, немов рана судину. Над головами пломеніло багряне небо. По ньому перекочувалися хмари диму і кіптяви. Манфред видерся нагору, оглянув пусте подвір'я невеличкого заводу і махнув рукою. Ховаючись у тінь якоїсь довжелезної будівлі, дісталися до воріт. За ними Хорст упізнав завулок, яким вони з Карлою і Дайном їхали до архіву. Однак на протилежному боці вже не було жодного цілого будинку.

Зненацька руїни спалахнули білим сяйвом, струсонуло під ногами землю і над згарищем розкотився відчайдушний грім. Вал гарячого повітря пронісся над руїнами, здіймаючи хмари куряви. Велетенський вогненний гриб застиг на місці, де ще хвилину тому стояв будинок архіву.

«Хтось усе-таки дістався до кабінету», — подумав Хорст.

— Ходімо, — сказав Манфред.

Вони рушили за ним через руїни, прямуючи до центра Берліна.

Ліворуч, у районі Нового Кйольна, гримів запеклий бій.

Уже залишились позаду останній квартал Лаубенланда і залізниця, що вела від Трептова на Кайзер-Фрідріхбангоф, а втікачі все ще не зустріли жодної живої істоти. І коли б не гуркіт бою, можна було б подумати, що містом пройшов землетрус і поховав під руїнами людей, всіх до одного. Тільки коли дісталися до Ландверканалу, зрозуміли, в чому справа. Німецькі війська одійшли за канал на новий, добре укріплений рубіж. Мости на каналі було зірвано, а високі стіни гранітної набережної становили для російських танків непоборну перепону. Проте росіяни не поспішали посуватися від Трептов-парку. Їх ударні сили наступали з району Нового Кйольна і від Варшаверштрасе, немов вогненним стругом зрізаючи гітлерівську оборону по той бік Ландверканалу. Не треба було бути стратегом, щоб зрозуміти цей тактичний хід російського командування. Про нього красномовно свідчили два вогненні кали, що крок за кроком посувалися один одному назустріч. Між ними залишалась горловина кілометрів два завширшки. Через неї втікачі мусили проскочити. Іншого шляху з цієї пастки не було.

Манфред і Хорст довго стояли, схилившись на повикручувані таврові балки, що стирчали з-під уламків будинку, і дивилися на протилежний берег. Він наїжився протитанковими гарматами, кулеметами і фауст-патронами, понатиканими майже в кожне вікно.

— Тут нам не пройти. А залишатися теж не можна. Через годину-дві зчиниться така колотнеча, що кісток не збереш.

— Треба підняти білий прапор і йти на той бік каналу, — запропонував Дайн-Рябчук, що сидів з Карлою на якійсь розтрощеній шафі.

— Я ще хочу жити, шановний. На тім боці — «Мертва голова», вони не беруть полонених.

— То що ми маємо робити? — розгублено запитав Дайн-Рябчук.

— Не знаю.

— А якщо спробувати через метро? — сказав Хорст. — Тут десь поблизу повинна бути лінія.

Хвилин за десять вони вже спускалися в неглибоке берлінське метро. Станція містилася під Ландверканалом і до половини була залита водою. Манфред повісив на шию автомат і, намацуючи у воді східці, зійшов на перон. Вода, що сягала грудей, схопила тіло у крижані лещата.

— Заждіть хвилинку, я розвідаю.

Присвічуючи ліхтариком, Манфред зник під склепінням тунелю. Хорст сів на останній перед водою східець. Манфреда вже не було видно, деякий час блищали на схвильованій його рухами поверхні води мерехтливі бліки, але за мить і вони погасли.

— Сміливий у тебе друг, Хорсті, — тихо сказала Карла, сідаючи з ним поруч.

— Він мені не тільки друг, — Хорст усміхнувся. — Він закоханий у мою двоюрідну сестру, так що ми, може, з ним ще й родичами будемо.

— Хорсті, а ти любив кого-небудь? — несподівано запитала Карла.

— Мабуть, ні. Поки не зустрів тебе, мені інколи здавалося, ніби я люблю, але тепер напевне знаю, що так, як тебе, не кохав нікого.

Карла притулилася до його плеча і завмерла. Їй здалося, що ці слова враз перекреслили все її брудне, безпросвітне минуле і вона знову стала тою дівчинкою, яку колись називали Раймондою. Немов розколовся і злетів із серця важкий чавунний панцир, і воно забилося в грудях трепетним почуттям.

— Ти знаєш, Карло…

— Зови мене Раймондою, — тихо попросила вона. — Мені якось важко одразу.

— Я прошу…

— Добре. Ти розумієш. Ми говорили про Манфреда, так от я подумав, що якби не він, ми б ніколи не зустрілися з тобою. Він допоміг мені і ділом, і порадою. Я довіку його боржник.

Об східець заплюскотіла вода, а за хвилину з-під склепіння з'явився Манфред.

— Ходімо, — промовив він синіми від холоду губами. — Там, здається, можна проскочити в підвал сусіднього будинку. Тільки йдіть тихо. Підвал затоплено, а