Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

Хорсті! — від охопленого полум'ям вестибюля до них біг Дайн-Рябчук. — Росіяни! Росі-я-ни! — кричав він, показуючи кудись позад себе жовтою шкіряною папкою.

Тінь полковника метнулася по стіні і кинулась на сходи.

— Стій! — крикнула Карла.

Але полковник не зупинився. В два скоки він подолав сходи. Над вухом у Хорста, немов волоський горіх, сухо тріснув постріл. Кавалер рицарського хреста полковник Рудольф Торнау скотився зі сходів, розплатавшись біля ніг Хорста.

— Навіщо, Карло? — білими губами прошепотів Хорст.

— Я не хочу вмирати за фюрера, — відповіла Карла Хелман і, схопивши його за руку, потягла за собою в підвал.

Хорст згадав про червоні дроти і підривний механізм на телефонному столику в кабінеті вітчима.

Вони вже були в підвалі, коли Рудольф фон Торнау застогнав і розплющив очі. Перемагаючи біль, він повернувся на живіт, вхопився рукою за прут поручнів і підтягнувся ближче до сходів.

РОЗДІЛ X
ПРОЗРІННЯ

Манфред Тегарт перескочив вулицю. Позаду, крешучи кулями бруківку, вдарила автоматна черга. Петляючи, мов переляканий заєць, він перебіг двір, перебрався через руїни і опинився біля напіврозваленого будинку. Біля під'їзду догорав перекинутий на спину «бюїк». Тулячись до стіни, Манфред виглянув за ріг, і в ту ж мить кулі зло колупнули над ним стіну. «Тут не пройти», — з досадою подумав Тегарт і поліз у пролом будинку. Скоро він опинився в темному підвалі. Спробував шукати виходу, але, так і не знайшовши його, одійшов до загратованого, схожого на амбразуру вікна. Товсті стіни і три поверхи над головою надійно захищали від мін і снарядів. «Пересиджу тут, поки сюди прийдуть росіяни…» Ще там, біля залізничного мосту, Манфред сподівався потрапити в полон, однак наспіли есесівці і відбили атаку росіян. Та німецьким військам усе одно довелося відступити на новий рубіж оборони. Незабаром росіяни з ходу і звідти вибили їх. Дві доби німецьких солдатів ганяли у контратаки під кинджальним вогнем російських кулеметів, під зливою мін і снарядів, і знову вени тікали, залишаючи барикади, вулиці, квартали, аж токи росіяни не загнали їх на Штралау. В паніці розбиті німецькі частини кинулись уплав через Шпрее і попали під вогонь есесівців. Як Манфред вискочив живий із того пекла, він і сам не може збагнути. За Плянтер-Валдом їх знову обстріляли росіяни, і вони розбіглися хто куди. Але тепер він уже нікуди не побіжить. Досить, набігався! Манфред сів на купу якихось мішків і поліз в кишеню по сигарети. Вони були мокрі. Нестерпно хотілося курити. Манфред розім'яв замоклі сигарети і розклав на підвіконні тютюн, сподіваючись, що він хоч трохи просохне і з нього можна буде зробити самокрутку.

Війна нагадала про себе вибухом міни, що тріснула на подвір'ї архіву, неначе кульова блискавка. Манфред виглянув у вікно і несподівано почув голоси. Приглушені, насторожені, вони, здавалося, долітали із підземелля. Він вийшов із свого закутка у пасмо непевного світла, що падало крізь пролом від палаючого навпроти будинку, і ніс до носа зіткнувся з молоденьким есесівцем. Вони зупинилися один перед одним, не знаючи, як розійтися. Але раптом есесівець здивовано вигукнув:

— Манфреде, це ти?

Тегарт упізнав Хорста.

— Хорсті, не вірю своїм очам! Який чорт запхав тебе у це пекло? О, ти, я бачу, не сам, а з цілим почтом, — сказав Манфред, розглядаючи Карлу і Дайна, що саме виступили з темряви.

— Це Карла і Стефан — мої друзі. Чи немає тут якогось виходу? — запитав Хорст, роздивляючись стіни.

— Є, он бачиш, яка дірка. Тільки не раджу потикатися туди. Подвір'я прострілюють.

— Нам конче потрібно знайти вихід, — втрутилася у розмову Карла.

— Шукайте, — махнув рукою Манфред і одійшов до вікна. Тютюн був ще мокрий. — Хорсті, в тебе є закурить?

Хорст вийняв пачку «Честерфілда».

— Візьми собі.

— Дякую, — Манфред з насолодою затягнувся димом і заховав за фронтовою звичкою сигарету в рукав.

— Манфреде, ти справді не знаєш, як вибратися звідси?

— Ні, а втім, може і є який вихід, я не шукав.

— А що ти взагалі тут робиш? — поцікавився Хорст.

— Курю, — промовив Манфред. — Може, ти збираєшся мене допитувати?

— Облиш, Манфреде, мені не до жартів. У цьому підвалі ми блукаємо вже з півгодини, тикаємося носами в стіни, мов сліпі кошенята.

— Тут якісь двері, — почувся з темного закутка голос Дайна, — але вони зачинені, шлях би їх трафив.

Хорст кинувся до Рябчука. Вони натиснули на двері плечима, але марно.

— Не піддаються.

— Коли б який лом або хоч колода.

— Відійдіть од них, — Манфред стояв у проході з фауст-патроном у руках. — Заховайтесь отам біля вікна.

Хорст і Дайм одбігли до Карли. Манфред став за металевим сейфом і звів фауст-патрон.

— Розкрийте роти, а то поглухнете.

Вони покірно виконали його наказ. Вдарив постріл, і в ту ж мить вибух струсонув повітря. Підвал наповнився їдким димом. Коли його трохи витягло у пролом, вони побачили чорну діру, що вела кудись ще глибше під землю.

— Прошу. Не знаю, чи далеко ми пройдемо через цю дірку, але принаймні там сидіти безпечніше, ніж тут, — Манфред узяв з мішка свій автомат і перший рушив до діри. Бетоновані сходи круто спускались униз, ніби штопор загвинчуючись у темряву. Манфред вийняв запальничку і присвітив Карлі, що йшла слідом за ним.

Вони ввійшли в довгий темний тунель, у глибині якого мерехтіла млява смужка червоного світла. Попід стінами вздовж тунелю стояли якісь ящики, перевиті дротами. «Міни!» — полоснула мозок думка.

— Обережно, — попередив Манфред. — Здається, ми спустилися сюди по свою смерть.