Кхогендронатх Митро - Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро

У дітей кожної країни є свої улюблені книги й улюблені герої. Перед вами улюблена книга бенгальських дітей — дітей, які живуть в Індії і розмовляють мовою бенгалі. Спитайте першого-ліпшого бенгальського школяра про цю книгу, і він розповість вам про веселі й захоплюючі, цікаві, а часом небезпечні пригоди Бхомбола-ватажка.
Написав цю книгу письменник Кхогендронатх Мітро, який давно і багато пише для дітей і користується великою популярністю в Індії.
Повість «Бхомбол-ватажок» (частина перша) була написана 1935 року і одержала премію «За кращу дитячу книгу». До 1953 року книга витримала сім видань. Читачам так сподобався сміливий герой, що вони протягом багатьох років засипали письменника листами, в яких просили розповісти ще щось про Бхомбола-ватажка Писали і маленькі читачі, і читачі, які стали дорослими.
І ось 1953 року, йдучи назустріч цим проханням, К. Мітро написав другу частину повісті.
У нашому виданні обидві частини об'єднані в одну книгу.
Читаючи цю повість, ви разом з її героєм Бхомболом зробите цікаву подорож по незнайомих вам полях і дорогах Бенгалії і взнаєте багато цікавого про життя ваших індійських однолітків.

Малюнки Г. Забалуєва

Перекладено з видання: Кхогендронатх Митро. Бхомбол-предводитель, Детгиз, Москва, 1958

Якось в середині місяця Ашшін в одному з кварталів маленького містечка зчинився страшенний переполох.

Кожен, хто дізнавався, що скоїлось, спочатку просто німів від обурення, а потім давав волю своєму гніву. «Хлопчиськів треба провчити як слід, вони всім залили за шкуру сала своїми витівками!» — чути було звідусіль.

Старійшини влаштували над «злочинцями» суд. «Засідання суду» відбулося на веранді великого, вкритого соломою будинку добродія Нідху Чокроборті. Перед будинком був просторий двір. По один бік його ріс арабський жасмин, по другий — дерево морунга, а вздовж огорожі вишикувались арекові пальми. Одна з них була зовсім гола, проте й вона разом з іншими схиляла верховіття од вітру.

Добродій Чокроборті був староста кварталу і користувався загальною» пошаною. Випнувши округле черево, з кальяном у руках, він усівся на низенькому стільці. Всі старійшини кварталу примостилися поруч на кушетках і матах. Унизу перед верандою стояли позивачі і звинувачувані. Втекти зумів тільки ватажок «злочинців» Бхомбол.

Позивачами були робітники лісного складу. Звинувачувані — група хлопчаків різного віку.

— Ей, Тогро, підійди-но сюди! — погукав одного з них добродій Чокроборті, надавши ще більше поважності своєму й так поважному голосові.

Тогра з острахом наблизився, його вважали славним хлопчиком, бо він ніколи не пустував. Саме біля добродія Чокроборті сидів батько Тогри. Він дивився на сина поглядом розлюченого тигра.

— Це правда, що ви потопили їхнього човна? — спитав хлопчика добродій Чокроборті, показуючи пальцем на робітників.

Тогра скоса глянув на батька, ковтнув слину і промимрив:

— Ні… так… він сам потонув.

— Човен — не крокодил і не черепаха, він не може сам доплисти до середини річки і пірнути у воду.

— Він ще й бреше! — пробурчав батько Тогри. — Відтоді як злигався з цим Бхомболом, зовсім зіпсувавсь!

— Ну гаразд, — мовив добродій Чокроборті, — зараз я все з'ясую… Ей, Феку, йди-но сюди! — закричав він, грізно насупивши брови.

Феку доводився йому небожем. На зріст він був дуже маленький, а голос мав писклявий, як звук флейти, тієї, що коштує одну пайсу.[1] Феку теж належав до Бхомболової ватаги. Глянувши на добродія Чокроборті, Феку заплакав.

— Дядечку, я більше не буду! — пробурмотів він крізь сльози.

— Про це поговоримо потім. Спочатку розкажи, як це трапилось.

— Що трапилось? Човен потонув.

— Яким чином?

— Яким чином? — повторив Феку, засовуючи в рот ріжок дхоті.[2] — Це все Бхомбол винен, Бхомболисько. На базарі ми побачили в чародійному ліхтарі морський бій і вирішили теж влаштувати такий самий. Ракхал спитав: «Де ж ми роздобудемо кораблі?» А Бхомбол сказав: «Велике діло кораблі! Візьмемо човна в робітників лісного складу, та й по всьому». Вранці ми на двох човнах випливли на середину річки й почали бій…

Раптом Феку засміявся. Захихикали й інші хлопчаки.

Добродій Чокроборті ще більше насупився.

— Вони ще й сміються! Мовчати! — гримнув добродій Дотто, замахнувшись на дітлахів палицею. — Та ви знаєте, що накоїли?

— Ну, а далі? — спитав добродій Чокроборті.

— Далі? Далі Бхомбол… хоча ні, Манке, який сидів у човні Тогри, штовхнув багром Бхомбола, а Боде вхопився за багор і смикнув його до себе. Тут наш човен перекинувся й поплив за течією.

— А що сталося з тими, хто сидів у човні?

— Вони попадали у воду. Одні попливли, вчепившись за човна. Інші дісталися до другого човна і повлазили в нього.

— А Бхомбол?

— Він зостався у воді. Сказав: «Я — капітан і не полізу в човен, доки вся моя команда не буде в цілковитій безпеці». Потім разом з Лалу і Монглою доплив до причалу біля рибальського селища.

— Та-а-ак, — спроквола мовив Харан Чакі, Бхомболів дядько. — Цей хлопець зовсім як адмірал Того.[3] Чи ти ба, не поліз… Річка після дощів вирує і просто кишить крокодилами, а він лишився у воді! Ну й шибеник! Хай-но прийде додому, я йому… — Не докінчивши, він щосили вдарив уявлюваного Бхомбола.

Того дня суд так і не відбувся.

— Приходьте завтра, — сказав добродій Чокроборті робітникам. — Головний злочинець утік, його треба спіймати… А ви йдіть учити арифметику, — обернувся він до хлопчаків. — Хай кожен розв'яже по сто п'ятдесят прикладів.

Була четверта година. На сьогодні був призначений великий футбольний матч з хлопцями того кварталу, де містилася поліційна дільниця. Хлопчаки купили сала в різниці, змастили як слід покришку, заклеїли три дірки в камері, але вони даремно старалися: довелось розійтися по домівках. Ну й люті ж були хлопці на свого капітана! Їх покарали, а він — утік! Та гріхи кінець кінцем доводиться спокутувати!..

На північ од містечка протікала річка, на півдні проходила залізниця. По всьому містечку були розкидані чагарники й бамбукові зарості, і воно нагадувало велике село. Коли наставав вечір, звідусюди чути