Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

— Може, там уже і війна закінчилася, а ви тут сидите біля мене, — казав полтавчанин, дивлячись на товаришів винуватими очима.

Андрій уникав тих очей. Дуже зле почував себе Микола, а допомогти йому не могли, ліків у туристяку не було. Жар висушив хлопця, знесилив його. На нього жаль було дивитися. Правду кажучи, Андрій вже не сподівався, що той встане. Не раз, коли хвороба відбирала у Миколи свідомість, Андрій прощався з ним назавжди. А потім полтавчанин знову приходив до пам'яті, і хлопець уникав погляду друга, ніби соромився за свою невіру.

— Збирайся, Андрію, підемо до печери, — сказав Крайніченко, поклавши, як завжди, поруч з Миколою парабелум.

Андрій підморгнув полтавчанинові.

— Не сумуй, ми швидко повернемося.

Небо купало в озері пухнасті хмарини. Вони пропливали плесом, мов білі гуси, і ховались у тінь лісу, що підступав на протилежному боці озера до самої води. Сонце настромилось на гострий шишак Рейхеиштайну і борсалось на ньому, не маючи сили скотитись за гору. Косе проміння хльоскало по очах.

— Мабуть, доведеться перенести Миколу, — сказав Федір. — У печері безпечніше.

Андрій не відповів. Він вважав, що Микола не витримає такої подорожі. Але говорити про це не хотів, бо розумів: тривога Крайніченка не безпідставна.

Вони пішли берегом озера до річки. Біля неї починалася стежка, що вела в гори, до Топліцзее. Гриміли водоспади, зриваючись з камінних уступів. Спінені гривасті потоки розбивали об граніт свої кришталеві коси на міріади іскристих скалок. Над ущелиною висіли тумани, пробиті рогами райдуг. Говорити тут було важко. Слова тонули в шумі, неначе у ваті. Від туристяка до печери по прямій — не більше кілометра, але шлях нелегкий.

Через деякий час Андрій і Крайніченко вийшли на дорогу, що, минаючи Топліцзее, вилась крутим схилом гори кудись на південь. Над озером дорога врубувалася и гранітний бік Рейхеиштайну і піднімалася на стрімку скелю. Та скеля стирчала у небі, немов різець, яким гори знімали з нього блакитні стружки і кидали на плесо озера.

Печера ховалася між кущами жерепу над скелею. З дороги її не було видно. Навіть стежку, що вела до неї між камінними брилами, теж не було помітно.

— Коли б не ця дорога, ми почували б себе в печері цілком безпечно, — сказав Андрій, викликаючи Крайніченка на розмову.

— Так, тут значно безпечніше, ніж у туристяку, і перевал мов на долоні.

— Як тільки Миколу перенести сюди? Він ще зовсім слабий. І потім холодно в печері, сиро, застудиться знову.

— Я й сам про це думаю.

— Ех, підкачав наш Миколка. Це б ми давно у своїх були.

— Хто знає…

Крайніченко закинув за плечі мішок з продуктами і звернув на стежку. Вона круто здиралася вгору. Іти знову стало важко.

На гори враз осіли сутінки, ніби сонце раптом зірвалося з вершини Рейхенштайну і провалилося за хребет. Зчорніли ліси, повилися в морок долини, тільки велетенське дзеркало озера ще світилося загуслою блакиттю неба.

Біля входу в печеру петляли звірині сліди. Каміння, яким вони минулого разу заклали діру, було розкидане.

— Ведмідь похазяйнував, — з досадою промовив Крайніченко, підіймаючи з землі покусану консервну бляшанку.

— І як він знає, що в тій банці м'ясо, вона ж не пахне.

— За роки війни і ведмеді дечому навчилися, — осміхнувся Федір.

Позбиравши розкидані бляшанки з тушонкою та згущеним молоком, ввійшли в печеру. Схованку в стіні було теж зруйновано, дві пачки цукру, які Андрій приніс сюди позавчора, зникли. Від них лишилися тільки пожовані картонні коробки.

— Ну й ласун, чортяка. Ач, сухарів не став їсти.

— Добре, що хоч не все попсував.

— Якусь скриню притягти з туристяка, чи що?

— Не допоможе. Цей нахаба і до скрині відмичку знайде. Стерегти треба. Якось у дитинстві був зі мною такий випадок. Мої батьки жили тоді на східному Уралі. Ліс, гори. Звичайно, не такі високі, як тут, але гори. Село, де тоді вчителював мій батько, тулилося до підніжжя гори, з усіх боків притиснуте тайгою. А в тайзі ведмідь — хазяїн. І от унадився на нашу пасіку Михайло Потапович. Та такий хитрющий, що всі пастки, всі капкани обійде, мед поїсть і спасибі не скаже.

Десь здалеку долетів протяжний, настирливий звук.

— Наче літаки, — зауважив Андрій.

— Можливо. Так от батько розщепив колоду, розпер її клином, а за той клин запхав цілу рамку меду. Мене послав на горище, щоб знак йому дав, коли ведмідь прийде.

— Щось не схоже на літаки, — промовив Андрій, прислухаючись до в'їдливого гуркотіння, що долітало знадвору.

— Справді, не схоже, — погодився Федір. — А виглянь-но.

Андрій висунув голову з печери. Гуркіт плив над озером, роздягаючись по навколишніх горах довгим тривожним звуком. Небо мовчало. На дорозі, яка чорною гадюкою вилася за перевал, теж нічого підозрілого. Андрій вийшов з печери, прислухався. Тривожний звук наростав, однак звідки він долинав, хлопець не міг зрозуміти. Навкруги все було спокійно. Мовчали за озером сонні ліси. На них осідали тумани, збираючись у зморшках гір білими пасмами. Андрій уже хотів повернутись до печери. Раптом над перевалом блиснув синій вогник підфарника.

— Товаришу майор, машина!

— Бачу, — тихо сказав Крайніченко. Він уже стояв поруч, пильно слідкуючи за чорним «Оппель-адміралом», що саме викочувався на сідловину. За ним дорогою від Зальцкаммергута повзли криті брезентом грузовики.

— Їх там до чорта, — прошепотів Андрій, так ніби боявся, що його почують.

Крайніченко мовчав. Він не спускав очей з «Оппель-адмірала», що зупинився біля повороту на Траупзее.

— Я побіжу до туристяка, — стривожився Андрій.

— Зажди.