Симона Вілар - Сповідь суперниці

Довкола гуркотів грім, шумів дощ, а я задихалася під його долонею, що затискала мені рота, стогнала, він же влаштувався між моїх силоміць розведених ніг, і поштовхами вганяв у мене щось величезне, тверде, воно гострим болем озивалося в промежині й у животі.

Отримавши своє, сер Нортберт заявив, що коли я розпатякаю про те, що сталося, він мене вб’є. Але я думала, що й так помру. Все моє тіло й нутро боліли, як суцільна рана. Я була в напівпритомному стані, коли він виволік мене під дощ, вважаючи, що вода приведе мене до тями. І пішов. Я не пам’ятаю, скільки пролежала без пам’яті. Отямилася вже вдома. Мати напувала мене якимось відваром, казала, як соромиться мене, котра з кимось тягалася й не вберегла себе. І тоді я так і сказала, що це був де Ласі.

Першої миті вона відсахнулася. А потім відважила мені ляпаса. Шипіла мені в обличчя, мовляв, я таки домоглася свого, тільки те й робила, що вихиляла тонкими стегнами перед її чоловіком. Я плакала і присягалася, що не винна. Але вона лютувала ще дужче, казала, що прокляне мене, якщо я хоч словом ще обмовлюся про Нортберта.

Ось тоді я й зрозуміла, що не повинна більше залишатися вдома. Я майже марила, коли вночі злізла з лежанки, вибралася з маєтку і побрела світ за очі. Скільки йшла — не знаю. Інколи я втрачала свідомість, потім знову йшла. Мені допікала спрага, і я злизувала росу з трави, часом крала на городах якісь корінці, капусту. Мені здавалося, що треба піти якнайдалі, я боялася, що мене наздоженуть і повернуть. І одного разу, коли я майже перетворилася на тінь від утоми й виснаження, вийшла на узлісся, де кілька жінок збирали ягоди. Вони були в темному одязі й білих апостольниках сестер-бенедиктинок. Я хотіла була втекти, заховатися, та сили полишили мене і я втратила свідомість.

Перше, що я побачила, коли прийшла до тями, було суворе, але співчутливе обличчя ігумені матінки Маріанни. Вона доглядала мене, була лагідна й уважна, і лише коли мені стало краще, попросила розповісти, що ж усе-таки зі мною сталося. І я вилила їй свою душу. Вона слухала мовчки, дедалі похмурніючи. Потім запитала, чи не захочу я залишитися тут, у обителі Святої Хільди? Я прагла одного — ніколи не повертатися в Хантлей. Вона кивнула. Пізніше я дізналася, що матінка Маріанна зв’язалася з моєю сім’єю і, погрожуючи розголосом, витребувала внесок за мене.

Так я змогла залишитися в обителі, отримала тут новий дім, нову сім’ю. Лише одного разу, близько року тому, мене навідала мати. З Нортбертом. Щоправда, спочатку він залишався в будинку для прочан, і я розмовляла тільки з матір’ю. Вона була вагітна. Вже вдруге від де Ласі. Мати не відчувала жодних незручностей і вигляд мала бадьорий і задоволений. Сказала, що вони з Нортбертом прямують у Бері-Сент-Едмунс, щоб домовитися про прийняття в це абатство моїх братів, оскільки вони, як і я, виявили схильність до служіння Господові. Я мовчала, розуміючи, що навряд чи хто питав хлопчиків про їхні бажання. Просто мати з вітчимом хотіли так розчистити шлях до спадку для власних дітей.

Згодом я дізналася, що мати народила ще одного сина. Бог із ними, я бажала її дітям тільки добра. І була задоволена, що мені дали спокій, жила в обителі Святої Хільди, не мріючи про іншу долю. Тут мене навчили читати й писати, тут я засвоїла музику, малювання, лічбу, вивчила латину. Я знала, що залишуся тут назавжди й була щаслива з цього. І ось тепер…

Над ранок, змучена нічними роздумами, я пройшла до церкви. Я любила молитися, відчувала містичну насолоду від спілкування з Всевишнім, із Дівою Марією і Святою Хільдою. На мене сходила благодать, і я немов отримувала зв’язок із іншим світом, світлим і прекрасним, де немає місця злу й жорстокості, де тільки добро й чистота. Моя душа оживала, я почувалася щасливою і захищеною. Губи самі вимовляли слова псалма, тоді, як душа ніби літала й співала.

— Ессе enit Deus audival mе, et Dominus susceptor animae. Averte mala inimicis meus. Quoniam ex omni fribulatione eripuisti me, et super inimicos meos despexit oculus meus.[43]

Позаду зарипіли двері. Я озирнулася й побачила ігуменю Бріджит. Вона була наче збентежена. Потім підійшла і лагідно погладила мене по щоці.

— Я не хотіла так засмучувати тебе, дитино моя. І я зовсім не наполягаю на твоєму побаченні з рідними. Проте хай інші вважають, що ти вирушиш у Хантлей. Ходімо, я поясню, куди маю намір тебе послати і з яким дорученням.

Її слова заспокоїли мене. Дивно влаштована людська душа. Щойно я була цілковито під владою переживань, а ось мене розбирала вже найзвичайнісінька цікавість. І знову промайнула думка, що все це якось пов’язано з Гітою.

Слідом за ігуменею я зійшла до її покою. Тут усе було скромно: білі стіни, лава біля стіни, ложе, килимок для поклонів перед розп’яттям. Біля вікна стояло крісло. Матінка Бріджит сіла в нього, жестом вказала мені на ослінчик біля своїх ніг.

— Моє доручення стосується Гіти Вейк. Ти не здивована?

Я мовчала, й вона вела далі, не втрачаючи нагоди нагадати: в тому, що трапилося з Гітою, є частка моєї провини.

— Учора тут побував наш гідний покровитель панотець Ансельм. Він дуже переймається долею колишньої підопічної. Десять років він був її опікуном, десять років невпинно дбав про неї, як і ми всі, чекав, що якось онука знаменитого Херварда прийме постриг, відійде від мирського життя й цілком присвятить себе служінню Господові. Але через твоє потурання, Отиліє Хантлей, усі намагання преподобного Ансельма марні.

Я опустила очі. Так, саме моє потурання призвело до того, що Гіта пішла з монастиря. Але зараз я несподівано подумала, що абат не зовсім безкорисливий, прагнучи повернути колишню підопічну в стіни обителі. Бути опікуном дуже вигідно. До того ж, якщо Гіта