Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

«Янкіз». Не в змозі дивитися на те, як зеленоволосий кудкудаче свою неймовірну декларацію, я перемкнувся на кримінальні сторінки в газеті й прочитав хроніку вбивств. Бандит убив лікаря в Ель Пасо, а потім застрелився сам. Якийсь чоловік перестріляв своїх сусідів, сім’ю мусульман із Північної Кароліни, посварившись із ними на автостоянці. Чоловік із дружиною з Детройта, штат Мічиган, зізналися, що тортурували свого сина в підвалі. (Формально це не вбивство, але історія гарна, тож бралася в рахубу.) У Тироні, штат Міссурі, терорист відправив на той світ семеро людей, а після них восьмого — самого себе. Також у Міссурі такий собі Джеффрі Л. Вільямс убив двох поліцаїв перед головним поліційним управлінням Ферґюсона. У Норт-Чарлстоні, штат Південна Кароліна, працівник поліції на ім’я Майкл Слейґер застрелив Волтера Скотта, неозброєного чорношкірого чоловіка. За відсутності Бетмена пані Клінтон і сенатор Сандерс запропонували себе як альтернативу Загону самогубців. У ресторані мережі «Твін Пікс» у Вако, штат Техас, — Їжа! Напої! Видовища! — дев’ять осіб загинуло в байкерському побоїщі, а ще вісімнадцятеро опинилося в лікарні. У Техасі й Арканзасі бушували повені й торнадо, сімнадцять людей загинуло, сорок зникло безвісти. А це ж був лише травень.

— Достоєвський знаходив усі свої сюжети, читаючи кримінальну хроніку в газетах, — міркувала вголос Сучітра. — СТУДЕНТ УБИВАЄ ДОМОВЛАСНИЦЮ. Як би це не звучало російською. І маєш! «Злочин і кара».

Ми споживали сніданок — мак’ято домашнього приготування й круапончики, по які ми відстояли чергу на Спринґ-стріт о пів на шосту ранку — сидячи за столиком у заскленому кутку, що виходив на південний бік, на порт, і на західний — на річку. Мені спало на думку: я щасливий, що знайшов людину, яка може дати мені радість, або ж вона дозволила мені себе знайти. Що, вірогідно, також означало, що я ніколи не зможу розповісти їй правду про дитину; а це, своєю чергою, означало, що Василіса Ґолден тримає мене в кулаці, а я ніколи не зможу звільнитися. Це правда: відкривши таємницю, Василіса не тільки знищила б мій найкращий шанс на щасливе життя, але й зруйнувала би власну стратегію. Та вона, певно, була така впевнена в собі, що це не бралося до уваги. Вона ж викрутилася з драматичної ситуації — тієї інтрижки з фітнес-тренеркою Машею, скажете ні? А Нерон із кожним днем усе старішав і дедалі більше не хотів жити й помирати на самоті… Я відігнав такі думки, усвідомлюючи, що впадаю в параною. Василіса нічого не скаже. А тим часом, наминаючи круапончик і читаючи кінорецензії в «Санді Таймз», я був вдоволений і насолоджувався тим, що Сучітра думала вголос, як вона полюбляла під час тих рідкісних моментів спокою в її невпинному графіку. Після цих недільних мозкових штурмів, що розганяли її мозок, дозволяли йому вільно перескакувати від однієї теми до іншої, вона часто придумувала нові проєкти, за які планувала взятися.

— Це правда? — запитав я. — Про Достоєвського?

Більше їй не було потрібно. Вона переконливо кивнула, махнула з повним ротом у мій бік круапончиком, ковтнула — й погнала.

Правда — це поняття так загрузло в двадцятому сторіччі. Питання в тому, чи я можу змусити тебе повірити, чи можу я повторити щось стільки, щоб ти повірив у його правдивість. Питання в тому, чи я можу збрехати так, щоб це звучало краще, ніж правда. Знаєш, що сказав Авраам Лінкольн? «В інтернеті дуже багато придуманих цитат». Мабуть, нам треба забути про документальне кіно. Може, варто змішувати жанри, бути трішки жанровими квірами. Мабуть, мистецтвом нашої доби є докукомедія. А винним у цьому я вважаю Орсона Веллса.

— «Театр Меркурія в повітрі», — підтвердив я, приєднуючись до забави. — «Війна світів». Радіо. То було ще бозна-коли. Тоді люди ще вірили у правду.

— Простачки, — продовжила Сучітра. — Вони повірили Орсону. Все з чогось починається.

— А тепер сімдесят два відсотки всіх республіканців вірять у те, що президент — мусульманин.

— Якби зараз на президента кандидувала мертва горила із зоопарку в Цинциннаті, за неї проголосувало б щонайменше десять відсотків.

— Тепер в Австралії стільки людей у переписі визнали себе приналежними до джедаїзму, що він визнаний офіційною релігією.

— У наш час вважається, що єдина людина, яка тобі бреше, — це експерт, який насправді щось знає. Йому не вірять, бо він належить до еліти, а еліта завжди проти людей, тільки й думає, як їм забити баки. Знати правду — означає належати до еліти. Якщо ти заявиш, що побачив лице Господнє в кавуні, тобі повірять більше людей, ніж коли знайдеш втрачену ланку еволюції, бо якщо ти вчений, то належиш до еліти. Реаліті-телебачення — фальшивка, але воно не елітарне, тож ти його купуєш. А новини — елітарні.

— Я не хочу бути елітою. Чи я належу до еліти?

— Мусиш над цим попрацювати. Мусиш стати постфактичним.

— Це те саме, що вигаданий?

— Вигадка елітарна. У неї ніхто не вірить. Постфакти — це масовий ринок, інформаційна епоха, продукт тролів. Це те, чого люди прагнуть.

— Я звинувачую правдість. Я звинувачую Стівена Кольбера.

Такий був наш недільний стьоб, але тим, хто пережив з тієї нагоди осяяння, був я. Мій великий проєкт, заснований навколо Ґолденів, має бути написаний і знятий на взірець документального фільму, але зіграний акторами на основі сценарію. У мить, коли я про це подумав, сценарій уже був у мене в голові, за кілька тижнів він постав у чорновій версії, до кінця року він пройде відбір до сценарної лабораторії «Санденса», а ще через рік… але я захопився й забіг наперед. Перемотка до тієї весняної неділі. Бо пізніше того ж дня в мене було побачення з сином.

Так, я грався з вогнем, але людина так надійно запрограмована, що хоче того, що хоче. Мені гидотна була сама думка про відсутність спілкування з моєю плоттю й кров’ю, отож, залишивши будинок Ґолденів, я безсоромно намагався втертися в довіру до Нерона, також одержимого новонародженим, першим за дуже довгий час. Заявивши, що не хочу втрачати з ним зв’язку після всієї тієї доброти й щедрості, яку він проявив до мене, немовби був мені родичем, тож тепер і сприймаю його як родича (попереджав же я вас про свою безсоромність), я запропонував продовжити наш новий звичай зустрічатися за обідом — а може, за чаєм? — у «Російській чаювальні».

— О, і було б чудово, якби ви брали з собою малюка, — невинно додав я.

Старий повівся, тож я міг спостерігати за зростанням свого хлопчака, гратися з ним і тримати його на руках. Нерон приходив до