Люко Дашвар - Мати все

чогось знітилася, слухняно полізла за гаманцем… і раптом швидко повернула до фунікулера, ніби – сонце з хмар, ніби побачила – де на неї вже зачекалися.

«Тільки б він нікуди не зник! – захвилювалася. – Тільки б не зник!»

У подільському провулку в чорному пластиковому мішку просто на кучугурі сидів волоцюга. Примітив Ліду ще здалеку.

– А-а… Ліда.

– Хіба я казала, як мене звати? – підбігла, зашарілася. – А ти як? Я раптом злякалася, що замерз у смерть. Грошей треба?

– Давай, – усміхнувся. Виліз із мішка, на ноги зіп’явся, запнув на грудях добротне суконне пальто. Показав на нього. – А я собі у секонді пальта купив. На твої гроші.

– Не пропив?

– Обіжаєш!

– А як тебе звати? Я… вибач, що не спитала.

– Марк.

– Марк?

– Слухай, Лідо. У нас мовчазна згода: ти даєш гроші – я тебе слухаю. Тому не треба так дивуватися: у мене немає грошей тобі дати, щоб ти вислухала мої одкровення.

– Марк… Треба ж! Я можу безплатно.

– Я теж! Давай уже! Розповідай, що там у тебе знову трапилося.

– У мене? Нічого! У мене все налагоджується. А ходімо до тої батареї. Щурів-котожерів порозганяємо.

– Не можу. Маю бути тут.

– Навіщо?

– Закони реклами.

– Дурня!

– Технологія. Спершу людина бачить товар, за другим разом переконується, що він нікуди не зник і його легко знайти на тому самому місці, і тільки за третім тягнеться до гаманця. Ти ж знала, де мене знайти?

– Так. А нещодавно я навіть сподівалася від тебе допомоги. Одна дівчина… Їй потрібно було виїхати з міста, і я подумала, що ти міг би супроводжувати її.

– Я б не поїхав.

– Чому?

Чоловік усміхнувся, кивнув на чорний пластиковий мішок:

– А робоче місце?

Ліда збентежилася:

– Не розумію… Я б грошей дала, ти зміг би розпочати життя спочатку. Ти… Скільки тобі років, Марку?

– Двадцять сім.

– І мені, – вразилася. – Як же так? Ти… Чому?!

– Дивись не впади, Лідо. Давай уже свої гроші і коти звідси! – Марк загорнувся у чорний пластиковий мішок, упав на сніг.

– Дам грошей! Дам! А ти скажи чому?…

– От тільки без пафосу. Я тут не назавжди.

– Хіба?

– А ти думала!

– То чого чекаєш? Грошей немає?

– Для нового життя не гроші потрібні.

– А що?

– Поштовх… Хвиля…

Ліда безпорадно озирнулася, ніби її саму зараз накриє, нахилилася до Марка:

– Отут ти і подохнеш, чоловіче із дивним іменем Марк! Маркам тут не місце. Як Платонам, Іоанам й Іаковам! Тут виживають Сашки. Або Серьожки! А ти помреш на цій кучугурі! Прощавай!

– А гроші?!

– Пішов ти! – вона вже бігла геть.

– Ти невідверта! Невідверта і через те нещасна! – закричав услід.

Ліда зупинилася так різко, ніби наштовхнулася на стіну. Озирнулася, почервоніла до скронь. Похапцем дістала з гаманця дві по двісті гривень, поклала біля чорного мішка, прошепотіла зацьковано:

– Дякую, Марку… Ти ж… не зникай… Технологія…

Стас Скакун камінь за пазухою не носив. У Дезінфікатора принцип простий: що на душі – те й на язиці. У недвозначних, звісно, ситуаціях, коли на слово не відповідали агресією. Та що робити, коли в душі каламуть? За два місяці після пригоди в лісовому готелі ясності не додалося. Стас насторожено прислухався до себе. Дивувався без міри. Особливо, коли на старий новий рік завалив Ліду просто на підлогу у ванній кімнаті, бо жадання забродило всередині і вистрілило, як шампанське вино. «Я хочу її! – усвідомлював ошелешено. – Як?! Після її зради я хочу її?! Після того лисого виродка… Треба буде обов’язково вирахувати його адресу й підпалити йому двері. Козел, хай би його чорти!.. І та училка! Так мене підставили…» Стас згадував, хто підставив саму Ліду, кривився: така халепа вийшла, ще й грошей до фіга за ту халепу виклав! – спробував налаштуватися на позитив і конструктив, і вкупі вони врешті привели Дезінфікатора до парадоксального висновку: треба зробити дружині неймовірний подарунок і тим поставити крапку в новорічних жахах. Тим більше, вона вже сказала головне: «Не покидай мене…» Тим більше – скоро Восьме березня. Прекрасний привід!

Думка ця так запала Дезінфікатору в душу, що він одразу ж узявся мізкувати – який би сюрприз дружині зробити. І – отака дурня! – все подумки до лисого свінґера повертався. Сюрприз? Ну, приміром, заманити лисого до них із Лідою додому, зв’язати, накрити якоюсь ряднинкою, а коли Ліда повернеться, ряднинку скинути і хай буцає його ногами, аж поки не захекається. Чи піти у нічний клуб! На садо-мазо-шоу! І щоби голі дівки там привселюдно так підло над лисим знущалися, що навіть самі від співчуття до нього плакали б. А чи просто: йдуть вони з Лідою вулицею, а повз них на машині лисий їде, раптом машина його глухне, лисий виходить – бац! І вже не стоїть. Лежить. А той водила, що його збив, повз них із Лідою проїжджає і Стасові підмигує, мовляв – братан, як я його?! І нема виродка. А чи купити, приміром, Ліді сто двадцять п’ять криваво-червоних троянд, покласти їх на стіл і власними руками всі до одної колючки обірвати, скласти їх гіркою і поклястися, що оце скільки колючок – стільки разів лисий пошкодує, що зґвалтував Стасову дружину.

«Ну… Квіти точно треба купити», – подумки означив програму мінімум на сьоме число. Уже зібрався їхати з дому, та Ліда раптом:

– Стасе, можна я сьогодні «тойоту» візьму?

– Навіщо?

– До пацієнта треба… За місто.

– За місто? Лідо! Звідколи лікарі вашої клініки їздять до пацієнтів додому?

– Практично ніколи. Виняткова ситуація. Мені треба… – Так непевно, що Стас аж насупився підозріло: «Ой брешеш, Лідо… Щось тут не те. У клініці службові автівки є».

– Ну добре. Бери.

Стас проводив Ліду, викликав таксі, та, коли сів у салон, щоб їхати на склади у Вишгород, раптом сказав:

– На Троєщину!

За квартал від батьківського дому попросив зупинити, пішов до галасливих бабів – упереміж із кавказцями продавали квіти, ховали їх від морозу у великі короби, обтягнуті плівкою. Усередині свічка горить – заупокійне видовище.

– Почім нині? – Показав на троянди.

– Двадцятка!

– Круто!

– А мороз! Мороз! Ніяк та весна не прийде! Двадцятка! – торохтіла молодичка в лижному костюмі.

– П’ять троянд! Сам виберу! – Стас простягнув лижниці сто гривень, заходився перебирати квіти. «Мама зрадіє», – подумав.

Стасова мама не чекала на сина.

– І з квітами? Синочок… Згадав-таки про матір!

Стас раптом відчув себе малим і безпорадним. Як у далекому дитинстві, коли точно знаєш, що винуватий, а пояснювати – зайве, однаково ніхто не зрозуміє.

– Завтра свято. Хочу тебе сьогодні привітати, мамо. А що, як завтра не зможу заїхати.