Люко Дашвар - Мати все

– Що? Ти про що, Ангеліно?

– Невже сама не розумієш? – пояснювала нянька. – Не треба матері твоїй нічого, що її… та й нас усіх… від Платона відволікатиме. Не захоче вона дитини тієї…

– Дурне кажеш, нянько! – недобре прошепотіла Ліда.

– Еге ж! Тут одна я дурна, а ви всі розумні… – образилася Ангеліна. Перехрестилася затято, посунула геть.

Ліда пішла на кухню, витягла з відра дитячі речі, акуратно поскладала назад до шафи.

Ледь дочекалася обідньої години. Зателефонувала матері, проторохтіла: «Біжу!» А на вулицю вийшла – не йдуть ноги. Ніби тим ногам треба, щоби спочатку Ліда вдихнула глибоко, видихнула. Вона ротом – а нема! Люди є, авто в заторах гудуть, сніг віє, горобці з яток сире м’ясо дзьобають, дурні у холод пивом горло студять, розумніші до кав’ярні пнуться – все є, а повітря нема. Ніби для того, аби воно тут з’явилося, земля задихати повинна. А нема землі – в асфальт закатана, снігом поверх забита. Нема землі. І повітря…

Кволо посунула до Контрактової. Звідти – мазохістка! – Андріївським узвозом угору, та не бруківкою – льодом. Михайлівський, Софія, Володимирською, Володимирською, Володимирською аж до Золотих воріт, а там уже й Іветтина клініка. Тягла ноги і не розуміла: навіщо пнеться пішки. Не розуміла і йшла. Голова від роздумів не розривалася. Наперед знала, про що говоритиме мати. І що сама скаже у відповідь: «Роби як знаєш, мамо. Ти завжди робиш правильно».

Іветті поради ті Лідині – пронос перед битвою. Усе вирішено. Діяти.

– Лідочко! Маєш знайти вправного і корисливого гінеколога десь на околиці, а ще краще за містом, – повідомила доньці без церемоній, коли та врешті дочвалала до клініки.

– Я? Чому я? – здивувалася Ліда.

– Тому що ти ще Вербицька.

– Але… Я… Я не можу!

– Вісім тижнів, Лідочко. Уже вісім тижнів.

– Не факт.

– Факт. Я власноруч даю Раєчці протизаплідні. Одинадцяте січня. Єдиний раз! За два дні до весілля. Платон не втерпів, я пожаліла його, не встигла – і от… За місяць це стане криміналом. Маємо встигнути до дванадцяти тижнів, Лідочко.

– А якщо вони… вона буде проти?

– Не буде. Я попрацюю з нею. Філософія проста: любить Платона – відмовиться від дитини. Заради Платона.

– Як жорстоко, мамо! А надія?

– Надія лишиться. Аякже ж! Без надії не жити. Хай сподівається, що колись я помру і вона зможе…

– Матусю!

– Але вона не зможе. Протизаплідні – хибна ідея. Треба було перев’язати їй труби. Може, зараз? Так! Зараз!

– Хіба можна назавжди лишити її можливості мати дитину?

– Це міцніше прив’яже її до Платона. А надія… Надія не потрібна, – сказала Іветта. – Гола правда: дітей не буде ніколи. Тільки Платон…

Ліда заплющила очі:

– Я втратила дитину, мамо… Як же я зможу… Чому я?…

Іветта раптом так рвучко встала з крісла, що Ліда здригнулася і розплющила очі. Іветта стояла біля стола, спиралася рукою на стільницю, а на ній… На ній і досі лежала стара газета з повідомленням про загибель юної повії-студентки. Іветта тримала долоню просто на фотографії білявки.

– Я сама все зроблю, – прошепотіла.

Ліда жахнулася, похапливо смикнулася, подалася до матері, простягнула до неї руки, а торкнутися не сміла. Тремтіла за сантиметр від Іветти, белькотіла:

– Господи, матусю… Хіба ти зможеш?

– Булгаков зміг? Я – теж…

– Ні, тільки не це. Краще я пошукаю… Я пошукаю гінеколога.

– Що ж… – несподівано легко погодилася Іветта, прибрала долоню з лиця білявки, начебто це допомогло тій воскреснути, заходила по кабінету – струнка, підтягнута, спина пряма. – На все маємо тиждень, Лідочко. Аборт треба зробити десь у тихому місці без свідків, записів у картку й інших формальностей. І, звичайно, прізвище Вербицьких теж ніде не повинно прозвучати. – Замовкла, із прикрістю глянула на доньку. – Адже Раєчка тепер теж… Вербицька.

Ліда вразилася. І то правда: хутірська тепер теж Вербицька. Яка несправедливість! Усі предки, певно, на небесах сльози ллють. Пропала династія.

– Платонові з нею набагато краще… – пробурмотіла.

– Так, – кивнула мати. – Впорядковане сексуальне життя і здоровому повертає тяму. А ти так боялася цього одруження, Лідочко. Бачиш: що б я не робила, тільки на краще.

– Так, мамо…

– Ти встигнеш знайти потрібну людину за тиждень?

– Спробую.

– Скільки зараз платять за аборт?

– Не знаю.

– Дізнайся. Заплатимо вдесятеро. І якщо Раєчку не вдасться вмовити, ми повеземо її ніби на консультацію. Хай лікар буде готовий зробити загальний наркоз…

Ліда слухала – кров’ю руки мила.

– Добре, – прошепотіла. – Я піду, мамо…

До дверей. Геть. На вулицю. Хай там немає повітря, хоча б люди… Поспішають собі – сумні, веселі… Сумних більше. А вам чого не вистачає?! Любові?… А не боїтеся, що залюблять вас до паралічу? До бездихання? До смерті? Ні?! Тоді поспішайте. Як не вас, то – ви… Суки виживуть. Тільки суки, бо сукам чоловік потрібен тільки для продовження роду, а жінкам – для себе. Мама – сука. Усіх перегризе заради Платонового щастя. А Ліда – жінка. Звичайна жінка. Дитину втратила і не вмерла, босоніж за Стасом. Тільки б не покинув. Тільки б ніколи не покинув. Хутірська… Вона – жінка. Мала, недосвідчена, але – жінка. Ліда бачила її очі. Вони кричали: «Мій! Не віддам!»

«То ми схожі? – вразилася. – То, виходить, одна нам доріжка: усе віддати заради коханого чоловіка. Підкоритися йому, тішитися його радощами, битися за нього до крові… Чому так? Може, вся справа у страшному дитинстві? У хутірської – сльози. Та і я не сміялася. То ми схожі? Ще б знати найголовніше – що чоловікові треба! Суку чи жінку? Із Платоном зрозуміло: йому жінка необхідна. А Стас… Йому що? Якщо він захоче дітей, я… знову зможу. І для цього не треба перетворюватися на суку. Жінки теж народжують… І іхні три справи – доглядати за чоловічими справими. Він дім збудує, а жінці його теплом наповнити, він дерево посадить, а їй його поливати до скону та плоди збирати, він сина… А їй… Їй виховувати, пестити, захищати…»

Дивний логічний ланцюжок несподівано заспокоїв професорську доньку. Озирнулася – вже Софія. Вдихнула – повітря. Людей до біса. І кожен, певно, точно знає, куди летить. Пішла навпростець повз групки туристів, які, як ті горобці, підскакували від морозу біля Богдана, перетнула затор, кинула копійки у пластикові миски пихатих жебраків біля Михайлівського Золотоверхого і вже була хотіла повернути до Андріївського узвозу – униз-бо вихором, – та раптом сива жебрачка, що синіми від холоду пальцями метушливо ховала в кишені дріб’язок на здобич, недобре зиркнула на Ліду:

– Ще! Дай ще!

Ліда