Люко Дашвар - Мати все

можна. Дезінфікатор, певно, червоніє від роздратування і зганяє злість на Лідочці. А Іветта давно їй казала: розлучайся! Не наша людина. Сказала би матері, Іветта б Лідочці пару дібрала. У неї око пильне. З хутірською ж не прогадала!

Іветта обережно опустила долоні в теплий розплавлений парафін, задумалася. «Так! З Раєчкою я не помилилася. Платонові однозначно стало краще. Він став більш витриманим і передбачуваним. І здається, ця сіра миша йому подобається. Який жах! Треба якось звикнути до цього факту. До неї самої, бо вона не така проста, як здається. Так, тиха. Тиха і покірна, та вже надто напружена. Треба подарувати їй щось коштовне. Щось яскраве. Щось… домашнє, аби не виникало спокуси вирватися на вулицю і похвалитися. Щось неймовірне. Платон. Я замовлю золотий ланцюжок із медальйоном у вигляді імені “Платон”. Головне, щоби Платон не забажав медальйона з іменем “Рая”. Ні! Не даруватиму золота. Може, годинник? Чудова ідея. Ні! Навіщо їй годинам лік вести. Каструлі! Я подарую їй набір каструль. Психологічно правильно: вона обростає власним господарством, готує для Платона у своїй каструлі… Ілюзія самостійності. Так! Я подарую їй каструлі!»

Наприкінці лютого, за півтора місяця по тому, як відбулося те дивне весілля, Іветта остаточно заспокоїлася. Після всіх тривог, появи дівчини, Лідоччиних нервів і підступного втручання Дезінфікатора життя нарешті повернулося до звичного режиму. Лялька вела себе бездоганно: зранку вже стояла перед Іветтою з пластянками. Іветта розкладала в них денну порцію ліків для сина, змушувала Раю випити протизаплідні пігулки і з усмішкою благословляла ляльчин день. Рая куховарила в нових каструлях, прала постільне, доглядала за Платоновим одягом і на вулицю не рвалася. Принаймні, коли Іветта повідомляла про черговий похід до перукаря чи в магазин, Платон вказував на няньку і казав:

– Піде Ангеліна.

– І в перукарню я? – дивувалася нянька. – Я би краще до храму Божого.

– А ти, Раєчко, хіба не хочеш причепурити волосся? – демонстративно привітно питала Іветта.

– Ми зайняті, мамо! – відповідав Платон, і вже саме те, що замість ляльки відповідав син, тішило Іветту.

– Чим? – все ж питала.

– Я вчу Раю користуватися комп’ютером.

– Добра справа… – здавалася. – Добре, у магазин піде Ангеліночка.

– Я і косу Раї помити можу! – сміялася нянька.

– Дякую. Я сама… – напружено відповідала дівчина, а Іветта вкотре відзначала ту напругу. І нові каструлі не допомогли.

Рая теж не пропускала настороженого пильного погляду красивої пані. Навчилася читати з очей. Ось коли та щось дарує, треба всміхатися. А коли вони з Платоном удень надовго в його кімнаті зачиняються, так у пані очі темні. Та найбільше пані дратує, коли ввечері Платон відмовляється вечеряти за круглим столом у вітальні. Кладе на тарілки всього чого хоче, тягне Раю до кімнати. Тоді пані кам’яніє за столом і майже не їсть. А це вже геть погано. Треба, щоби пані всміхалася. Можна було би просто сказати Платонові: «Повечеряємо у вітальні», та тоді пані здогадається, від кого милостиня. А як зробити, щоби Платон сам захотів того, дівчина й гадки не мала.

Нянька допомогла. Припхалася одного ранку до Платонової кімнати з пилососом.

– А ти як думав! – бурчала. – Ти тут знай кришиш собі на килим, а мені – гнися!

– Вийди, Ангеліно, – наказав Платон. – Ти заважаєш нам із Раєю.

– А ти, нечемо, вечеряй, як усі люди, за столом, тоді й мені легше буде.

Платон насупився, кивнув:

– Добре, Ангеліно. Ти і пилосос перемогли.

І все стало – як раніше. Уранці Іветта поспішала до пацієнтів, удень кілька разів телефонувала додому: перевіряла, чи дотримуються режиму, а ввечері втомлена і щаслива сідала за стіл, де на неї чекав Платон. Ну, і ця… То нічого. Її можна просто не помічати. Іветта брала в руки виделку, дивилася на Платона, питала:

– Як минув день, синку? Переконана, сьогодні ти дізнався про щось нове і зараз обов’язково розкажеш мені…

Платон кивав, згадував книжки та Інтернет, збивався на Раю: вона сьогодні у «ворді» написала Платонові лист. Класно ж! Вона пише, а він потім читає. А потім він їй пише. Треба ще один комп’ютер. Краще ноутбук. Ні! Два ноутбуки.

– Знаєш, мамо. Рая каже: про деякі речі їй легше написати мені, ніж сказати, – обмовився за день-два до Восьмого березня, коли Іветта вже затарилася подарунками няньці-доньці-невістці.

Вона б не звернула уваги на ту синову фразу, та хутірська раптом наїжачилася, так стисла виделку в руці – зараз кров бризне.

– Якщо не секрет… – обережно почала Іветта.

Платон не дав договорити. Розсміявся. Вигукнув:

– У нас буде дитина! Рая каже – у нас буде дитина!

Іветта бачила всміхнене лице сина, перелякані очі дівчини, ошелешену Ангеліну, чула, як Платон казав: «Чому ти мовчиш, мамо? Рая каже – тепер ти бабця! Це правильно?», як дівчина повільно повернула до сина голову і благально глянула йому в очі, як Ангеліна раптом дзеленькнула склянкою: «Води? Іветто Андріївно, води?…»

– Не треба, – прошепотіла, щоб хоч щось сказати. Зусиллями м’язів розтягла вуста у страхітливій посмішці. – Приголомшлива новина.

– Ти рада? – спитав Платон.

– Безумовно, – Іветта смикнула головою і відчула, як серце на мить зупинилося. Руїни. Навкруги височіли руїни.

Розділ 7

Ліда дізналася про Раїну вагітність в ту мить, коли вона врешті взялася розбирати речі у великій платтяній шафі: повикидала звідти геть усе, коли це в закутку натрапила на невеликий пакунок зі зворушливими штанцями й кофтинками для немовляти. Засмутилася. Присіла на диван, розглядала нові дитячі речі, гладила їх долонею, всміхалася сумно. А яке ж воно м’якесеньке, шовчики назовні, звірятка повишивані… Не згодилося. Вирішила була піти одразу до найближчого пологового будинку, віддати смішні штанці лікарям: певно, згодиться… Та раптом подумала – це ж як із мерця. З небіжчика, після якого сусіди мотлох розбирають, а одежину не беруть – гидують.

– Викину, – прошепотіла.

І вже посунула на кухню – там відро для сміття, – а тут Ангеліна на поріг. Очі витріщила, дух їй забило, руку до серця приклала, головою хитає.

– Ой Лідусю…

– Мама?…

А що їй думати?! Не було ще такого, щоб удосвіта Ангеліна до неї бігла-спотикалася. Із радістю так не біжать. Із радістю – куди поспішати? До заздрощів?

– Мама померла?…

– Та що ти таке мелеш, Лідусю! – Нянька од прикрощів аж почервоніла. – Вона ще нас із тобою переживе, прости Господи! Платосик… Платосик зі своєю кралею вчудили. Дитинка у них буде!

– Дитинка?!

– Мати наказала – щоб ти сьогодні до неї у лікарню по обіді прийшла. Порадитися хоче.

– Дитинка?

– Так що ти одне завела: «дитинка-дитинка». Та ясна