Люко Дашвар - Мати все

– А в мене тебе і пригостити нема чим…

Лясь! Стас геть розстроївся. Спробував пригадати, коли востаннє заїжджав до матері – не згадав. Дзвонити – дзвонив: «Як справи? Добре? Ну й добре!»

– У мене, мамо, подарунок тобі простий.

– Ще й подарунок? Та навіщо ти тратився, Стасику?

– Нічого я не тратився, мамо. Ти витрачай! – Стас поклав на мамину долоню п’ятсот гривень.

Мама почервоніла, раптом радісно всміхнулася.

– Чобітки куплю…

Стас відчув, як совість підкотилася й ухопила за кадик – не дихнути.

– Ні, ні… Це тобі на всякі фінтіфлюшки. Свято ж, мамо! А на чобітки окремо. Ось! – Поклав на стіл ще тисячу гривень, побіг до передпокою, ніби у дупу припікало. – Я ще заїду. Заїду!

Вискочив, виматюкався – ну йолоп! – озирнувся і раптом повернув до сусіднього під’їзду.

– Інко? Добре, що ти вдома. Трахнемося?

Сумна Інка знизила плечима, мовчки пішла до дивана.

– Гей, сусідко! Ти чого? – Стас ішов слідом, на ходу розстібав штани. – Ти ж знаєш… Я тільки з порядними дівчатами… Мені перевірити треба… боєздатність…

– Завтра Восьме березня, – Інка сиділа на дивані, дивилася у вікно, ніби там сади райські.

– І що?

– Мені ніхто ніколи квітів на Восьме березня не дарував. Тільки у школі… Коли вчителі змушували хлопців гроші на квіти збирати.

Стас почервонів, застібнув штани, мовчки пішов геть. Вийшов з Інчиного під’їзду, знов забіг до матері, мовчки витяг із вази п’ять червоних троянд і тільки встиг пробурчати:

– Я тобі завтра ще кращі привезу, мамо!

Інка так і сиділа на дивані.

– Інко… Зі святом…

Стас поклав квіти Інці на коліна. Зі стебла стікала вода, капала на Інчину спідницю. Вона звела очі вгору – теж вода…

– З чого б це? – прошепотіла сумно.

– Таж свято…

– Зі святом коханих жінок вітають. Близьких. Дорогих, а я…

– А ти… Ти – моя перша жінка. Я ніколи… Ніколи не забуду тебе. Ти – назавжди. Усі інші – після тебе! Тільки після тебе, а ти… Я тобі дякую за все, Інко. Ти вже… кидай трахатися аби з ким, чи як?

– І з тобою?

– І зі мною. Піду я. Вибач.

Стас вискочив на вулицю, як ошпарений. Скільки ж жінок він викреслив зі свого життя в останні чотири роки. Мама… Інка… Сестри. Дружини братів, племінниці. Та й Іветта. І Ангеліна. І мала Платонова дружина… Їх би теж привітати.

Широкі жести – завжди приємні серцю вчинки. Аби не шкодувати. Стас дістався до центру, купив сто білих троянд – чистий аркуш, усе спочатку, вибачте, не повториться. Ледь до квартири допер. Налив води у два пластикові відра, поставив посеред вітальні, опустив у відра квіти – отак хай і стоять. Ліда повернеться, губку закусить: «Це все мені?». А він скаже: «Ні. Тобі – весь я. А це від нас…» Вона зрозуміє.

Глянув на квіти. Мало! Побіг у місто. Купував усе підряд: шоколад, парфуми, якісь скатертини лляні, м’які іграшки… От сюрприз! Він поскидає увесь цей дріб’язок до мішка, квіти в руки – і за маршрутом. Хто який подарунок із мішка витягне – те й отримає. Добре, що на вулиці мете, як у січні. Березнева згадка про новорічні свята, хай би вони згоріли! Заспокоївся надвечір. Зателефонував Ліді.

– Лідо? Де ти й досі?

– Вже їду, – відповіла дружина.

Повернулася похмурою, спантеличеною. Ковзнула оком по величезних оберемках квітів, мішку, що стояв посеред вітальні.

– Це ж… не мені?

Стас підхопив дружину на руки, закружляв по кімнаті.

– Тобі! Кому ж ще?

– Мені?

– У нас не було Нового року. Його зіпсував я. Вибач. У нас сьогодні Новий рік. Нові мрії. Загадуй бажання!

Говорив і дивувався. Правда поперла. То все Інка. Щось таке в душі розворушила – хоч стріляйся! А й краще по правді. Однаково себе картає. Хай вона знає! Вона зрозуміє. І відтепер теж… ніколи не збреше йому. Не приховає нічого. Не злукавить.

– Загадала!

– Я люблю тебе…

– Це… це неймовірно, – вона всміхнулася так наївно і зворушливо, що Дезінфікатор мало не розплакався. Подякував парадоксальній логіці цього дня, от захотів сюрприз – і є! Усадив Ліду на диван, підтягнув до неї мішок.

– Заплющуй очі і витягуй подарунок!

– Там тільки один мій?

Стас засміявся. Вивалив усе з мішка просто на Ліду. Спостерігав, як вона роздивляється пакуночки, згорточки, смішних іграшкових звіряток, нюхає парфуми.

– Що, Лідо? Як у дитинстві?

Вона завмерла, зашарілася.

– Ні, – прошепотіла. – А давай… щось Платоновій Раї подаруємо. От хоч би й… парфуми.

– А що, як у неї алергія?

– Алергія у вагітних, а їй… не зашкодить!

Стас обійняв дружину.

– Подаруємо. Ти розкажи, як день пройшов? Як хворий?

– Завтра ще до нього поїду…

– Я з тобою.

– Ні! Зайве.

Стас напружився, зазирнув дружині в очі.

– Лідо, – сказав жорстко. – Між нами повинна бути тільки правда. Інакше – кранти! Що ти від мене приховуєш?

Ліда смикнулася і раптом прошепотіла:

– Я не люблю порно, Стасику…

Восьмого березня Стас наполіг, і Ліда так нікуди й не поїхала. Гайнули по рідні – вітати. Ліда дивувалася – навіщо? Могли б і телефоном. Та ні! Спочатку до Стасової матері, потім по сестрах-братах. Стас усміхався, обціловував родичів, Ліда видушувала привітну усмішку, ловила себе на думці: їй байдуже до них. Сором’язливо опускала очі: а що, коли Стас здогадається? До квартири Вербицьких тільки надвечір приїхали.

– Якраз на вечерю встигли! – зраділа Ангеліна.

Стас умить обвішав її шаликами.

– Цей вам, добра пані, на повсякдень, а цей на свята, а цей до церкви…

– Оце догодив! Оце догодив! – сяяла нянька. – А я – з порожніми руками.

– Годуйте! Годуйте, і будете прощені, – сміявся Стас.

До вітальні посунув.

– Іветто Андріївно! Зі святом! Можна, я вас мамою називатиму?

Ліда як стояла біля дверей, мало не впала.

– Хіба ви не маєте власної матері, молодий чоловіче? – спокійно відказала Іветта.

Сиділа на своєму троні. Не зрушила. Не всміхнулася. А Стасові – по цимбалах! Пішов до трону, нахилився і поцілував ненависну тещу в щоку.

– Зі святом… мамо!

Ліда перелякалася. Ох, мама зараз… Та Іветта закам’яніла, ніби зятів поцілунок висмоктав із неї сили чи, навпаки, став приводом для глибоких роздумів. Стас спантеличено зиркнув на закляклу тещу, поклав їй на коліна квіти, як на могильну плиту, дістав із кишені коштовний футляр. Покрутив у руці.

– «Лоцці»!

– Що ще за «лоцці»? – встряла цікава нянька.

– Італійська фірма. Круті окуляри від сонця, – поклав на стіл перед Іветтою. – Це вам, Іветто Андріївно.

Іветта всміхнулася збентежено:

– Ви жартуєте…Станіславе? Я вже Лідочці казала…

– Мама не