Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Ніка довго стояла перед дверима кабінету Адріана. Серце калатало так сильно, що їй здавалося — його можна почути з коридору. Її руки тремтіли, вона ковтнула повітря й обережно ввела код. Один раз — невірно. Другий… Третій — клацання. Її дата народження. Їй захотілося впасти на коліна й кричати. Але вона лише ковтнула сльози.

Вона знала, що саме тут, у сейфі — документи, які просив Костянтин Макаров. Те, що здатне зруйнувати імперію Адріана. І серце Ніки розривалося. Зрада... через любов. Вона відкрила сейф і витягла папку, обмотану печатками та підписами. «Пробач мене, коханий», — шепотіла вона, опускаючи її в сумку.

За годину — чорний джип біля будинку. Рука Ніки тремтіла, коли вона передавала папку водієві. Потім — порожнеча. Вона не спала кілька ночей, не могла їсти. На роботі лише механічно відповідала на питання. Відчувала, що все всередині неї помирає.

---

Через кілька днів.

Вхідні двері відчинилися, і в квартиру увійшов змучений, втомлений, знервований Адріан. Його обличчя було виснажене, костюм зім’ятий, а погляд — розбитий.

— Нарешті я вдома… — зітхнув він, скидаючи пальто. — Ніко?

Вона стояла на кухні. Бліда. Очі темні, обличчя — мертве. Вона не реагувала на його усмішку. Він підійшов ближче, обійняв її за талію, потягнувся до губ...

А вона відвернулася.

— Що трапилось? — збентежено. — Ніка, ти… що сталося?

Тиша. Потім її голос — крихкий, розбитий.

— Я… Я зрадила тебе.

— Що?

— Я вкрала документи… — сльози душили її. — Я віддала їх людям Макарова…

Він відсахнувся, як обпечений.

— Що ти щойно сказала?! — в голосі було недовіра й жах.

— Я не мала вибору… я… я не можу пояснити… — вона плакала, не дивлячись йому в очі.

— Ти знищила мене! — крик зірвався з його вуст. — Ти, в кого я вірив… Ти, заради кого я був готовий воювати зі світом… Ти…

Він відвернувся. 

— Як ти могла, Ніко?! Після всього… Після усього!

— Пробач… — її голос був ледь чутним. — Я… не могла інакше…

Не сказавши більше ні слова, вона розвернулася і вибігла з квартири. На сходах лунали її кроки, мов відлуння катастрофи.
---

У квартирі залишився лише Адріан — зломлений, зраджений. Він довго стояв на місці, потім дістав пляшку віскі, впав у крісло.

Сльози не котилися — йому навіть не вистачало сил на це. Він просто пив. І згадував її очі. Її губи. Її брехню.

І любов, яка перетворилася на біль.

Коли двері за нею зачинилися, і вулиця поглинула її, Ніка більше не могла стримувати сліз. Вони текли беззвучно, стікали по щоках, змішуючись з вуличним пилом, дощем, втомою. Її тіло трусило від напруги. Вона йшла, не розуміючи — куди, навіщо. Її світ розвалився, зруйнувався під її ж руками. І все, що залишилося — порожнеча.

Вона зрадила не просто людину. Вона зрадила кохання.
Те саме, яке носила в серці . Те саме, заради якого пробачала, тікала, поверталася.
Те, яке було сенсом усього її буття.

Їй хотілося кричати, але горло було стиснуте болем.
Хотілося вдарити себе, але руки були кволі.
Хотілося просто зникнути, розчинитися в натовпі, у повітрі, в темряві ночі.

Вона сиділа в порожньому парку на лавці, не відчуваючи холоду. Її долоні були стиснуті в кулаки, нігті врізалися в шкіру, але це був єдиний біль, який вона могла контролювати. У голові крутилися слова Адріана:

> "Ти знищила мене."

Він не знав, що вона пожертвувала собою, щоб врятувати рідних. Але це не полегшувало провину. Навпаки — робило її ще гіршою. Бо зрадила вона не серцем, а вчинком.
І цей вчинок вбив усе.

Ніка сиділа у темряві, мов тінь. Її світло згасло.
І навіть якщо він колись знову з’явиться перед нею — чи пробачить?
А головне — чи зможе вона пробачити себе?