Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Ніку провели довгими темними коридорами. Маєток був не просто розкішним — він дихав владою. Кожна деталь, кожна картина, кожен звук під підошвами — наче випромінювали мовчазну загрозу.

Двері великого кабінету відчинилися без стуку. Її підштовхнули всередину, і вона зробила крок.

Він сидів за масивним столом.

Сивий, статний, у бездоганному костюмі, з поглядом, який одразу вселяв страх. Але в тому погляді був не лише гнів. Там — горе, розпач, зломлена батьківська душа.

— Сідайте, пані Верес, — сказав він низьким, трохи охриплим голосом. — Я не звик до театру, одразу до суті.

Ніка мовчки сіла. Її долоні вологі, дихання обірване. Але вона трималась — хоч і відчувала, що щойно увійшла в лігво лева.

— Я Костянтин Макаров, — продовжив він. — Думаю, прізвище вам знайоме. Я — батько Ірен.

У Ніки в грудях стиснулося.

-Ви, можливо, не знали. Але Ірен померла два місяці тому. Від передозування. Героїн. Самотня. У ванній. І записка...

— Мої співчуття... — пробурмотіла вона, розуміючи, куди це все веде.

Він різко встав, обійшов стіл, став навпроти Ніки. Її серце закалатало, але вона не відвела погляду.

— У тій записці вона згадувала його. Адріана. Вона кохала його до божевілля. А він… він зламав її.

Ніка мовчала. Вперше в житті не знала, що сказати. Вона декілька разів бачила Ірен, не знала, що між ними було насправді. Але біль цього чоловіка — був справжній.

— Ви для нього — слабке місце, — промовив Макаров тихіше. — А я звик бити в слабкі місця. Моя дочка померла, пані Верес. 

— Я не маю до цього жодного стосунку! — голос Ніки задрижав, але вона встояла. — Я щиро вам співчуваю, але це не моя війна. Не моя вина. І не його…

— Ваша — ні. Але ви його вплив. Його біль. Його мотивація. — Костянтин зробив паузу. — І саме ви погубите його.

Він відвернувся. В кабінеті настала гнітюча тиша.

Маєток дихав тишею, але то була не спокійна тиша — а та, що перед бурею. Ніка сиділа в кабінеті, де панував напівморок, і дивилася на Костянтина Макарова. Його обличчя було мов камінь, погляд — жорсткий, від якого хотілося сховатися.

Він мовчав хвилину, потім промовив спокійно, майже холодно:

— Ви думаєте, я запросив вас сюди просто поспівчувати? Ні, пані Верес. Я не такий сентиментальний. У мене до вас конкретна пропозиція.

Ніка напружено вслухалася, серце билося так, ніби ось-ось розірве грудну клітку.

— Мені потрібні документи. Вони в Адріана. У сейфі його кабінету. Документи, які підтверджують право власності на фірму, що він побудував. — Він стиснув кулаки. — Якщо ці документи потраплять до моїх людей, я зможу зруйнувати його зсередини. Законно. Без зайвих слів і доказів.

— Ви… з глузду з’їхали! — Ніка підвелася з місця. — Я вас не боюся! Я кохаю Адріана! І ви не змусите мене зрадити його!

Костянтин лише кивнув і вийняв телефон. Натиснув кілька кнопок, повернувся до неї.

— Ви маєте батьків, так? Мати, батько, звичайна сім’я. Живуть неподалік, так?

Ніка зблідла. Все всередині похололо.

— Що… ви… хочете сказати?

— Я не погрожую. Я лише попереджаю. Світ — брудне місце. І в ньому слабкі гинуть першими. Якщо ви не принесете мені те, що я прошу — я знайду спосіб зробити ваш біль незабутнім.

Ніка стояла в ступорі. Її тіло не підкорялося. Мозок відмовлявся приймати цю реальність. Вона хотіла кричати, але не було голосу. Лише гаряча хвиля сліз підступала до горла.

— Я… — голос зрадливо зірвався, — Я подумаю…

Макаров задоволено усміхнувся, не по-людськи спокійно.

— Розумна дівчина. У вас є три дні. Потім — вибір буде зроблено за вас.

---

Машина відвезла її в ніч. Темрява за вікнами була густою, як і розпач у її серці. Вона сиділа мовчки, стискаючи долоні до болю. В душі — війна. Страшний вибір: любов чи сім’я, вірність чи страх, серце чи кров.

Коли вона приїхала додому, ноги не тримали. Вона просто впала на підлогу в коридорі, обійнявши себе руками, і плакала. Беззвучно. Довго.

Її серце було розбите ще до того, як вона прийняла рішення.