Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

— Що ви мали на увазі, сказавши, що може бути запізно? — спитав я.

— Хочете чаю? Можу приготувати.

— Ні, дякую. Краще поговорімо.

Заман відкинувся на стільці, схрестив руки на грудях.

— Мушу розповісти вам дещо неприємне. І, м’яко кажучи, дуже небезпечне.

— Для кого?

— Для вас. Для мене. І, звісно, для Сограба, якщо ще не надто пізно.

— Я все одно хочу знати.

Той кивнув.

— Воля ваша. Але спершу я дещо запитаю: наскільки сильно ви хочете знайти свого племінника?

Я пригадав усі наші дитячі вуличні бійки, коли Гассан бився замість мене, один супроти двох, а інколи й трьох. А я сахався і тільки спостерігав здалеку: мене ніби й тягнуло влізти в гущу чубанини, але щось завжди зупиняло, щоразу втримувало на місці.

Я глянув у коридор і побачив, як кілька дітей стали колом і танцюють. Маленька дівчинка з ампутованою нижче коліна ногою сиділа на вбогому матраці та спостерігала танець, усміхаючись і плескаючи разом з іншими. Я зауважив, що й Фарід стежить за дітьми, подивився на його скалічену руку, яка звисала вздовж тіла. Пригадав Вагідових хлопців і... усвідомив: я не поїду з Афганістану без Сограба!

— Кажіть уже, де він, — вимовив нарешті.

Заман пильно на мене подивився. А тоді кивнув, узяв олівець і покрутив його між пальців.

— Не згадуйте ніде мого імені.

— Обіцяю.

Він постукав олівцем по столу.

— Хоч ви й пообіцяли, та, гадаю, я все одно колись пошкодую. Сподіваюсь, воно того варте. Однаково я приречений. І якщо Сограбові ще можна якось допомогти... Я розповім вам, тому що довіряю. Ви схожі на відчайдуха.

Заман надовго замовк.

— Один талібський чиновник, — прошепотів згодом, — навідується сюди раз на місяць або два. Приносить гроші. Небагато, та все ж це краще, ніж нічого, — погляд сполоханих Заманових очей упав на мене і покотився далі. — Зазвичай він вибирає собі дівчинку. Але не завжди...

— І ти дозволяєш?! — озвався Фарід з-позад мене.

Він рушив навколо стола до Замана.

— А в мене є вибір? — огризнувся Заман і відсунувся подалі від стола.

— Ти ж тут директор, — сказав Фарід. — Твоя робота — наглядати за дітьми.

— Я ніяк не можу цього спинити.

— Ти продаєш дітей! — ревнув Фарід.

— Фаріде, сядь! Облиш! — сказав я.

Але було вже пізно. Фарід зненацька перескочив через стіл. Директорський стілець відлетів, Фарід упав на Замана і притиснув його до підлоги. Той борсався попід Фарідом і приглушено повискував. Ногами вибив зі стола шухляду, підлогою розлетілися папери.

Я оббіг стіл і побачив, чому крики Замана були такі приглушені: Фарід його душив. Я обома руками вхопив Фаріда за плечі та щосили потягнув до себе. Той випручався.

— Ну все! — гаркнув я.

Фарідове обличчя почервоніло, губи стиснулися від злості.

— Я його вб’ю! Ти мене не зупиниш! Я його вб’ю, — прохрипів він.

— Злізь із нього!

— Я його вб’ю!

Щось у Фарідовому голосі підказувало — якщо я вагатимуся, то вперше в житті стану свідком убивства.

— Фаріде, діти ж дивляться! Вони все бачать, — сказав я.

М’язи на Фарідових плечах напружилися в мене під пальцями, на мить здалося, що він збирається і далі душити Замана. Але потім Фарід обернувся, побачив дітей: вони мовчки стояли в коридорі, трималися за руки, дехто плакав. Я відчув, як слабнуть його м’язи. Він опустив руки, підвівся. Глянув на Замана і, набравши повний рот слини, плюнув тому в обличчя. Тоді підійшов до дверей і зачинив їх.

Заман важко зіп’явся на ноги, витер закривавлені губи рукавом, стер зі щоки плювок. Сопучи та відкашлюючись, надів ярмулку й окуляри, зрозумів, що обидві лінзи розбиті, тож зняв їх. Затулив обличчя руками. Тривалий час ніхто з нас не зронив ані слова.

— Він забрав Сограба місяць тому, — врешті прохрипів Заман, усе ще захищаючи обличчя руками.

— І ти ще називаєш себе директором? — гаркнув Фарід.

Заман забрав руки від обличчя.

— Я вже понад півроку не отримував платні. Залишився без копійки, бо витратив свої заощадження на сиротинець. Усе, що колись мав, увесь спадок я продав, щоб утримувати це Богом забуте місце. Думаєте, в мене немає рідні в Пакистані чи Ірані? Я міг утекти, як інші. Але не втік. Залишився. Залишився через них, — показав на двері. — Якщо я не дам тому талібу одну дитину, він забере десять. Тому я дозволяю йому забирати одну та покладаюся на справедливість Аллаха. Ковтаю образу і беру його трикляті гидкі... брудні гроші. А тоді йду на ринок і купую дітям їжу...

Фарід понурив погляд.

— Що стається з дітьми, яких він забирає? — запитав я.

Заман потер очі великим і вказівним пальцями.

— Іноді вони повертаються.

— Хто він такий? Як нам його знайти?

— Ідіть завтра на стадіон Ґазі. Побачите його після першого тайму. Він буде в чорних сонцезахисних окулярах, — Заман узяв свої розбиті окуляри та покрутив у руках. — А тепер, прошу вас, ідіть. Діти дуже налякані.

Директор провів нас до виходу.

Машина рушила, і я побачив у дзеркалі бічного огляду, як Заман стоїть у дверях, оточений зграйкою дітей, що похапалися за поли його сорочки. А ще він знову надів свої розбиті окуляри.

Розділ двадцять перший

Ми перетнули річку і поїхали на північ через залюднену площу Пуштуністан. Колись баба привозив мене сюди поласувати кебабом у ресторані «Хайбер». Будівля ресторану вціліла, проте в назві бракувало літер X та Р, на дверях висів замок, а вікна були розбиті.

Поблизу ресторану я побачив труп. Повішеного. Юнак з розпухлим посинілим обличчям теліпався на мотузці, прив’язаній до дерев’яної перекладини, а одяг, який він убрав у останній день свого життя, був роздертий і закривавлений. Проте ніхто не звертав на бідолаху уваги.

Ми мовчки проїхали площу і рушили в бік району Вазір-Акбар-Хан. Хоч куди глянь, над містом з висушеними на сонці цегляними будівлями висіла курна імла. За кілька кварталів на північ від площі Фарід вказав на двох чоловіків, що жваво перемовлялися на розі галасливої вулиці. Одноногий дядько — друга його нога була ампутована нижче коліна — бережно тримав у руках свій протез.

— Знаєш, що вони роблять? Торгуються за ногу.

— Той нещасний продає свою ногу?

Фарід кивнув.

—