Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

з медом і гарячим чаєм, що вона бодай раз ужила слово «незглибно», що її лякало власне щастя. Таж цей старий безхатько щойно розповів мені про маму більше, ніж батько за все життя!

Ідучи до машини, ні я, ні Фарід ані слова не мовили про те, що для більшості не афганців здалося б неймовірним збігом: вуличний жебрак знав мою матір! Але нам обом було добре відомо, що в Афганістані, зокрема в Кабулі, такі абсурдні ситуації вважалися цілком звичайними. Баба частенько казав: «Візьми двох афганців, які ніколи раніше не бачилися, зачини їх у кімнаті на десять хвилин — і виявиться, що вони родичі».

Ми залишили старого на сходах будинку. Як же мені хотілося піймати його на слові, повернутися потім і з’ясувати, чи розкопав він у своїй пам’яті ще якісь спогади про мою маму. Проте нам більше не судилося перетнутися.

Сиротинець ми надибали в північній частині Карт-е-Се на березі пересохлої річки Кабул. Невисока будівля нагадувала казарму з побитими стінами, вікна її були позабивані дерев’яними дошками. Дорогою Фарід розповів, що район Карт-е-Се постраждав від війни чи не найсильніше в усьому Кабулі, і коли ми вийшли з машини, його слова підтвердилися. Уздовж доріг, подірявлених вирвами, стояли залишки будівель після артилерійських обстрілів і покинуті домівки. Ми проминули поіржавілий каркас перевернутого автомобіля, телевізор без екрана, напівугрузлий у купу сміття, стіну з гаслом, виведеним чорною фарбою: «ZENDA BAD TALIBAN!» («Хай живе талібан!»).

Нам відчинив худий лисуватий коротун з рідкою сивою бородою. Він був у поношеному твідовому піджаку та ярмулці, а на кінчику його носа сиділи окуляри з надщербленою лінзою. Крихітні очі, схожі на чорні горошинки, металися з-за скелець від мене до Фаріда.

— Солям алєйкум, — сказав я і показав йому поляроїд. — Ми шукаємо цього хлопчика.

Чоловік ледве зиркнув на фото.

— Мені жаль, але я його вперше бачу.

— Друже, та ти ж навіть не глянув на знімок, — озвався Фарід. — Може, придивишся пильніше?

— Льотфан, — додав я. Будь ласка.

Чоловік узяв світлину через двері. Роздивився її. Повернув мені.

— Ні, вибачте. Я знаю кожну дитину в нашому закладі, але цього хлопчика не бачив. А зараз, якщо дозволите, я повернуся до роботи.

Він зачинив двері. І замкнув на засув.

Я погупав у двері кулаками.

— Ага! Ага, будь ласка, відчиніть. Ми йому не зашкодимо!

— Я ж сказав: цього хлопчика тут немає, — долинув голос з-за дверей. — Будь ласка, йдіть собі.

Фарід приступив до дверей, сперся на них чолом.

— Друже, ми не з талібану, — сказав тихо й обережно. — Чоловік, який зі мною сюди приїхав, хоче забрати хлопчика в безпечне місце.

— Я приїхав з Пешавара, — підхопив я. — Мій добрий друг знає американську пару, яка керує благодійною установою для дітей.

Я відчував присутність того чоловіка за дверима. Відчував, що він стоїть, прислухається і вагається, упійманий між підозрою та надією.

— Послухайте, я знав Сограбового батька, — озвався я знову. — Його звали Гассан. А матір — Фарзана. А бабусю Сограб кликав Сасою. Він уміє читати й писати. І добре вправляється з рогаткою. У нього є надія, ага, є вихід. Прошу, відчиніть двері.

По той бік — тиша.

— Я — його зведений дядько.

Збігла ще мить. Потім у замку брязнув ключ. У щілині вигулькнуло вузьке чоловіче обличчя. Він дивився то на мене, то на Фаріда.

— Ви помилилися тільки щодо одного.

— Щодо чого?

— Сограб чудово вправляється з рогаткою.

Я всміхнувся.

— Він з нею нерозлучний. Хоч куди йде, затикає її за пояс.

Чоловік, який нас впустив, назвався Заманом і виявився директором сиротинця.

— Ходімо в мій кабінет, — запросив він.

Ми з Фарідом ішли слідом за ним бруднющими ледь освітленими коридорами, якими тинялися босоногі діти в розтягнутих светрах. Минали кімнати, де за підлогу правили сяк-так накидані вицвілі килимки, а вікна були затулені шматками пластику. Кімнати було заставлено каркасами залізних ліжок, більшість навіть без матраців.

— Скільки тут усього сиріт? — запитав Фарід.

— Стільки, що не всім місця вистачає. Приблизно двісті п’ятдесят, — кинув Заман через плече. — Але вони не всі ятім[92]. Тут чимало дітей, які втратили на війні батька, а мати не може їх прогодувати, бо талібан забороняє їй працювати. Тому матері приводять дітей сюди, — він обвів рукою приміщення і з гіркотою додав: — Тут, звісно, краще, ніж на вулиці, але не набагато. Ця будівля не пристосована для життя — її спорудили як промисловий склад килимів. Тому в нас немає підігріву води, та й колодязь пересохнув, — чоловік понизив голос: — Я вже хтозна-скільки разів просив у талібів грошей, щоб викопати новий колодязь, але вони тільки хитають головами і кажуть, що грошей немає. Немає грошей, аякже!

Він гмикнув. Показав на ряди ліжок уздовж стіни.

— Нам бракує ліжок, а до тих, що маємо, бракує матраців. Навіть гірше — нам бракує ковдр, — директор вказав на дівчинку, яка стрибала через мотузку з двома іншими дітьми. — Бачите дівчинку? Минулої зими діти мусили ділитися ковдрами. І її брат помер від переохолодження.

Заман рушив далі.

— Коли я востаннє перевіряв, то виявив, що рису на складі залишилося менше, ніж на місяць, а коли і він закінчиться, діти змушені будуть їсти хліб з чаєм і на сніданок, і на вечерю.

Я зауважив, що про обід він навіть не згадує.

Директор сиротинця зупинився та повернувся до мене.

— Затишним наш заклад не назвеш: майже нема ні їжі, ні одягу, ні чистої води. Зате дітей, які втратили дитинство, маємо аж понад міру. І трагедія в тому, що тутешнім дітлахам іще пощастило. Та сиротинець уже набитий по саму зав’язку, тому я щодня завертаю матерів, які приносять сюди дітей, — він ступив крок до мене. — Кажете, в Сограба є надія? Сподіваюся, аго, ви не брешете. Однак... можливо, ви спізнилися.

— Що ви маєте на увазі?

У Замана забігали очі.

— Ідіть за мною.

За директорський кабінет правила кімната з чотирма голими потрісканими стінами, килимком на підлозі, столом і двома складаними стільцями. Ми із Заманом сіли, аж раптом я помітив, як з нори виткнув голову сірий щур і враз шаснув у кімнату. Мене пересмикнуло, коли він понюхав спершу мої черевики, потім Заманові, а тоді вибіг у відчинені